Деталі
Скарби з околиць села Мартинівка Черкаського району, датовані VI–VII століттями, показали у Національному музеї історії України.
Як розповідають науковці цього музею, таких унікальних давньослов’янських старожитностей у зібранні небагато. Це переважно скарби коштовних предметів, випадково знайдені під час сільськогосподарських робіт. Тож достеменно не відомо, звідки походять ці знахідки – з поховання давнього володаря, зі «скарбу», захованого під час воєнної загрози, або ж з ритуального комплексу.
«Мартинівські знахідки були виявлені селянами за нез’ясованих обставин у 1907 році, вони потрапили до музеїв та приватних колекцій. Нині до Мартинівського «скарбу» зараховують 116 предметів, що зберігаються у різних музеях. Це різноманітні срібні прикраси та срібний посуд», – розповідають у музеї.
За словами науковців, найбільш загадковими з-поміж них є пластини із зооморфними та антропоморфними образами. Ким є ці чоловічки? Одні дослідники вважають їх богами, інші – волхвами у чудернацьких масках, що зійшлися у ритуальному танку, або воїнами у шоломах та панцирах, що зігнули ноги, мов вершники. А звірі – то коні, дракони чи леви? Незрозумілим є й призначення цих доволі масивних пластин. Поширеною є точка зору, нібито використовували їх як прикраси шкіряних панцирів. Проте висловлювали й слушну думку, що пластини можуть бути елементами оздоблення ритуального стовпа або ж прикрасою кінського сідла.
«Знайдено Мартинівський «скарб» на південному порубіжжі розселення слов’янських племен, яких у давнину називали антами. Далі на південь простягався степ, тоді – ворожий, бо панували в ньому народи, що прийшли з далеких східних країв і за допомогою зброї прагнули затвердитися на нових землях. Спочатку то були гуни, потім – авари.», – пояснюють науковці Національного музею історії України.
І додають, слов’яни намагалися боронитися від хижих сусідів: зводили укріплення довкола поселень, а коли випадала нагода – гуртувалися всі разом і споруджували багатокілометрові лінії оборони, що складалися з ровів, земляних валів та дерев’яних стін. Розпочалося це ще у перших століттях нашої ери, значно розширилося у 6–7 століттях, саме за часів Мартинівського «скарбу», й особливо актуальним було за княжих часів. Століттями тривало протистояння, століттями наші предки зводили стіни і боронили рідні землі.
«Коли криваві битви лишилися у минулому, українці назвали вали, що оперізали Середнє Подніпров’я, Змієвими. Розповідали, що воїн-богатир Микита Кожум’яка, подолавши страшного змія, впряг його у плуга та проорав землю так, що залишилися рови та вали. Пройшло майже тисячоліття, окремі частини тих валів вціліли. Їх активно досліджують археологи, намагаються зберегти історичну спадщину для нащадків. А коли новий ворог посунув на Україну в 2022-му, вали знову стали частиною оборони: ворожі танки не змогли їх подолати, застрягли під Білогородкою на Київщині», – наголошують у Національному музеї історії України.
