Маю приятеля з яскраво вираженою географічно-сезонною залежністю. Тільки-но осінь крадькома наблизиться та доторкнеться першою прохолодою ночей, чоловік втрачає цікавість до будь-чого міського і навіть професійного. А все тому, що йому час вирушати у Карпати. Діб на десять мусить туди, де “гори й полонини, де стрімкі потоки й ріки”, бо інакше біда, рік наче як без жінки. А коли він грибний, то хоч ланцюгом припни – вирветься. І стільки б життєвих втіх не випало чоловікові попри оту декаду – не воно. Відколи його знаю, а то вже роки, не зміг вибратися лише раз. І ось наяв загрожує удруге. Хіба ближче до листопада вдасться, а то чи не єдиний непривітний відтин верховинського часу. І чим тут зарадити? Кому не вигоріло з морем – тим у Черкасах простіше, а з вершинами, здається, таки трабл. В тому-то й річ, що лише здається. Скажу більше: за фотографіями, зробленими у горах Черкащини, так зразу й не скажеш, де вас носило – у Карпатах, Альпах чи десь на скандинавських фіордах. А щоб побувати скрізь, якраз вистачить отієї декади! Чергову цікавинку з життя Черкащини розповідає краєзнавець Борис Юхно.
Мошногірськими стежками
Величний кряж, створений льодовиком понад 100 тисяч років тому – це справжня гірська країна, що височіє над довкіллям довгими кілометрами. Приблизно на 150 метрів над рівнем Дніпра і 240 над морем, але для “відчуття присутності” цього цілком достатньо. Пасма унікальні, вони одні з небагатьох у цілому світі, де молодші геологічні шари лежать під старішимим. То льодовик-”бульдозер” так постарався.
Кручі обривчасті й похилі, вершини порослі мішаним лісом та чагарями. Яри, дощові болота, просторі галявини – усе ніби й справді частинка Прикарпаття, якщо вже не самих Карпат, що дивним чином опинилася на Подніпров’ї. Вогко навіть у спеку, листяно… Одне з найгрибніших місць Черкаського району, а може й області. Майстри тихого полювання кажуть, що тут опенькове царство, але що дивно: підпеньки тут здебільшого літні, трапляються тугі як корок грудневі, а власне осінніх мало. Якщо вже полювання, то “водиться” білий підгрузок (груздь не по нашому), пізній гігрофор, рядовка. Десь на півдорозі між санаторієм “Мошногір’я” та обеліском Софії – земля сироїжок: червоних, помаранчевих, голубих, зелених. Зважте, що захопившись грибами, можете сполохати ікластого дика і тоді бігтимете аж до звірорадгоспу не оглядаючись. А що? Карпати – то ж Карпати…
Та не зовсім. І не в тому річ, що Мошногори у порівнянні з ними таки дрібонькі, хоча щоб находитись, 40 кілометрів хребтом вистачить. По суті маємо єдиний гірський парковий комплекс, і такого більше ніде немає. Зважте самі: із отих 40-ка на 27 тягнеться заповідник із величезним парком в англійському стилі посередині, спроектований найкращими європейськими архітекторами. Де ще таке є? Ну тобто було. Ще до більшовиків, але довгенько: з 1819 по 1919 рік, допоки ті все не потрощили, а перуанських лам – подарунок самого государя-імператора, не зжерли. Було їх там чимало і паслися вони угорі так вільно, як корови у долині.
Тоді ці обшири почергово перебували у власності ясновельможного князя Михайла Воронцова, його сина Семена Михайловича та “доброї поміщиці” Катерини Балашевої.
А Легенди? Та як же без них. Всі гори мають свої, то хіба наші гірші? Тож перша.
У лісі, де з болота звивається Ірдинка, при старій дорозі височіє дивне дерево. Назвемо його вільходубом. Тобто дерева два, але вони так взаємо-втиснулися, що фактично стали єдиним. Так ось, давно переповідали, що то Іванко та Любка, які втечею від пана рятували своє кохання. “Бачать вони – не відбитися від гайдуків. Кинулися один до одного, обнялися востаннє. І не стало раптом ні псів, ні панських переслідувачів. А там, де стояли Іванко та Любка, умить піднялося дерево Вірності”. Якось так, місцеві краще розкажуть. Радянська версія – закохані безіменні партизани (ті краї знамениті ще й опором окупантам), потрапивши в оточення, підірвали себе гранатою…
Як би не було – серед майбутніх подружніх пар це дерево культове. Молодята вірять: якщо пов’язати на ньому стічку, а трапляються навіть підв’язки й панчохи нареченої, тоді сім’я буде міцною. Чоловік в ній буде дубом (в хорошому розумінні), а жінка – само собою захищеною, та що не менш важливо – стрункою та тендітною.
Легенда друга. На одній з верхніх алей старого парку, які все ще трохи упізнаються, ви побачите кам’яний обеліск. Його звели 1833 року на тому місці, де дочка Воронцова Софія під час кінної прогулянки зірвалася в урвище. І коли вам трапиться побувати на Софієвій горі біля пам’ятника, ви теж побачите безліч стрічок на деревах. Це заповітні бажання мандрівників, напевне здійснені юною вершницею. Кажуть, що коли прислухатися, в гущавині лісу можна почути дитячий голос і хрускіт гілок під конем. Лячно? А як ви хотіли в горах…
Гори історії
Ну як ще про Канівські сказати? Томи про них написані, усього – понад 400 товстих праць. І про геологію, і про їхню минувшину вже “людських” часів. Канівські дислокації – це, без перебільшення, унікальний природний архів цілих епох, починаючи з Юрського періоду. Їх тваринний світ налічує понад 5 тисяч видів (з яких, щоправда, 4 тисячі – комахи, і це сумнівна радість для мандрівників), зате птахів близько 300.
Прибулим ці місця видаються суцільним високим масивом, та всі канівські кручі вже кілька століть мають власні назви і власну історію: Дніпрова, Грецька, Московка, Вітрова, Сорокопудова, Пелехівка, Лиса, Пилипенкова та найвідоміша Тарасова або Чернеча.
Щодо легенд… Тут все набагато складніше. Від канівчан почуєте і про козацькі скарби в катакомбах, і про підземні церкви, і про закопані грецькі амфори, і про пікантну зустріч Катерини ІІ з польським королем Станіславом Понятовським. Що там правда, а що усна народна творчість – нікому невідомо. Ось, скажімо, Лиса. За переказами, так першим її назвав Гоголь, коли гостював у цих краях у свого приятеля Михайла Максимовича. А на темі, що не кажи, Микола Васильович знався. Когось там розгледів точно.
Східніше Канева колись були володіння його діда, секунд-майора Опанасія Яновського-Гоголя. Біля старого русла – усе, як у його часи: “Селение вместе с отлогостью скатывалось на равнину. Необозримые луга открывались на далекое пространство; яркая зелень их темнела по мере отдаления… С правой стороны этих лугов тянулись горы и чуть заметною вдали полосою горел и темнел Днепр”.
Вціліло також сільське кладовище, де під чорним валуном упокоїлася Панночка-відьма. А ось церкви під Михайловою горою, де бідолашний бурсак Хома Брут її відспівував, вже давно немає. Збудована через Дніпро навпроти Прохорівки, у Пекарях, вона здіймалася над правим берегом аж до 1943 року, а потім згоріла. Кажуть, що у тій церкві, зведеній 1779 року запорожцями без цвяхів, і святі на образах були з оселедцями. “Деревянная, почерневшая, убранная зеленым мохом, с тремя конусообразными куполами, уныло стояла на краю села. Заметно было, что в ней давно уже не отправлялось никакого служения”, – такою побачив її Гоголь.
Чимало усамітнено-таємничих місць є у Канівському районі. У селі Луці, що неподалік Межиріча, упродовж 1960-х під землю йшли не те що хліви, а й цілі городи та садки. З’ясувалося, що виною усьому була гора Куряча, яка колись час від часу й справді куріла, бо там переховувалися гайдамаки. Підземні печери “місткістю” у кількадесят вершників – їхні схованки. Десь тут, неподалік, знаходилися й найдавніші літописні міста Київської Русі: Родень, Заруб, Товарів, які й самі собою – суцільна загадка. То що вже казати про підземності?
На гірському півострові
Вище за течією лежить Трахтемирівщина зі своїми власними горами та чудовим півостровом. І якщо з якоїсь височини ви поглянете на панораму зеленого мису у водах Дніпра, наймовірніше подумаєте – щось мені цей пейзаж нагадує. Звісно, якщо бували у Криму.
“Місце сили” – Трахтемирів, колишня столиця реєстрового козацтва, та його околиці до самого Дніпра. А за ним навпроти – вже Переяслав.
Лише двічі у своїй багатовіковій історії далекий півострівний край Черкащини зазнав відчутного цивілізаційного впливу. Уперше – у
жовтні 1943-го у битві за Дніпро, удруге – при будівництві Канівського водосховища. Територію пласких верхівок плато розорали, через що зональна рослинність залишилася лише на стрімких ділянках схилів. Згодом освоєні землі випали зі складу орних угідь, а правобережні села – Трахтемирів, Монастирок та Зарубинці – відселили. Природа почала розвиватися за своїми законами: покинуті поля перетворилися на степи, залишені у ярах ліси потроху просунулися безлісі простори.
Загалом Трахтемирів – це останній острівець первозданної природи у Середньому Подніпров’ї. “Гомо совєтікус” спробував було підкорити її, як і скрізь, та вочевидь – хтось чи щось того не допустили. І це справді унікальтний випадок: у часи “великих звершень” було підкорено, більше – скалічено, усього довкілля на 1/6 земної суші від Карпат до Сибіру, а ось маленький півострів на Черкащині не підкорився. Може просто йому пощастило, “звершення” кинули на півдорозі, а природа просто повернула собі своє.
Ось дещо із дорожніх заміток мандрівника Богдана Гдаля. Про місця у 4 – 5 кілометрах від Трахтемирова писалося “на коліні”, то може не все в тексті бездоганно з позицій літературних канонів, але “хто є та Земля”, – стає зрозуміло з перших абзаців.
“Тиша. Ніч. Вогко на грунтовій сільській дорозі. Облишили машину, йдемо, продираючись крізь пітьму навпомацки, підсвічуючи телефонами. Ноги грузнуть в багнюці, намагаємося оминати найв’язкіші місця. На мені дотепер – все чистеньке, та думається – ненадовго. Ну й нехай. Не в одязі справа. А в тому, що я тут…
Далі струмок, наче маленький водоспад. Над ним місток. Доходимо… Тихий куток старого напівпорожнього села між лісу. Кордон Київщини і Черкащини, Великий Букрин. Дійсно великий, але ні душі довкола. Думав – може ніч, тому й безлюдно, але зранку зрозумів, що помилявся. Прийшли. Хата на пагорбі. Така, як і всі. Може хтось, хто виріс серед високих будинків, й не “пробував глини”, а для мене це ніби повернення до свого єства.
Заходимо, війнув дух чогось справжнього, піч… Але зразу видно – постійно тут ніхто не живе і жінки немає. В хаті ніяких прикрас крім рушників над вікнами – я звик, що рушники висять на картинах між ними. На стіні кілька Мамаїв. Один великий змальований з обличчя Івана Миколайчука. На стіні з іншого боку кілька шабель. І великий настил у кожній “хаті”. Видко, що буває тут чималенько гостей.
Потім чай, хлопці лягають спати, а ми слухаємо козарлюгу Василя до четвертої ранку. Розмова про сенс життя і місце в ньому людей без масок…
Зрештою вкладаємось, а за дві години вже підйом. Світає. Вибігаємо з хати – відразу “удар” вранішнього птаства. Кажуть, що соловейків тут немає. Але цей спів якихось інших птахів п’янить. Збігаємо до криниці, вмилися. Дощ моросить. До бою готові. До обіду треба бути у Києві, а тут скільки всього хочеться побачити. Вирушаємо на “екскурсію”, маємо повернутися щонайбільше за три години.
Гори, яруги, байраки, поля, запаморочливі краєвиди, тумани, біганина, мокрі ноги, кабанячі сліди і розриті поля, потічок, через який перебираємося по гілках. Потім ще година, і виходимо на тихий піщаний берег Дніпра. А на березі стоять поодинокі… груші. Від ріки дмухає теплом. Видно кригу і невідомих птахів у тумані.
До Трахтемирова – колишньої гетьманської столиці – не дійшли. Часу забракло, але те, чого наслухалися, вразило. Знищення прадавнього села, біля якого знайдено скіфське городище, в якому козацький цвинтар ХVІ – ХVІІ століть і залишки монастиря, почалося давно. Відтоді, як почали затоплювати Дніпро Канівським водосховищем. Зтерти Трахтемирів з пам’яті українців вирішили оригінально. Хоча й не затопили село, бо воно стояло на горі, людей вирішили відселити. Нема людей – нема й історичної пам’яті. Ті пару бабць, які не захотіли виїжджати, так і живуть. Але документи, які оформили на їхні хати, дають право забрати “маєтки” зразу після смерті старожильниць. Хатки-пустки знищуються теж оригінально: валяться печі, а без печі за кілька років хата сама падає.
У центрі Трахтемирова Бакай колись звів собі мисливський “будиночок” з башточками. Для цього розгорнули частину історичного кладовища. За словами різних свідків, новий пан збудував чи басейн, чи оглядовий майданчик, саме на на місці могили отамана Мухи. Пам’ятний знак скинули у рівчак. Потім люди почали протестувати, і його поставили на схилі.
Час вичерпано, повертаємось. Ще трішки – й у дорогу. Чаюємо. Хлопці над хатою валять ліс. Прощаємось – і вперед полями на Ходорів. Навіть удень ніби мертвий Великий Букрин залишається позаду. Ми йдемо вгору, туман густішає. Обабіч всюди урвища. Рівний ліс ніби зривається в них рівними стінами. Вражаюче видовище… Козацькі місця, недарма тут гартувався дух. А Трахтемирів – мертва столиця, пошматована бандюками, ще має той дух. Тому і хлопців, і мене, відповідно сюди горне. Відчуття неймовірні. Спав усього дві години, а спати не хочу. Природа потужна. У Києві такого не знайдеш, та й довкола Києва. Тут сам-на-сам зі Світом. Тут справжнє життя, яким дихається на повні груди…”
Далі буде…
