Що не кажіть, а мандрівки верхів’ям Черкащини теж потребують певної фізичної підготовки, часу та навіть спецспорядження. Але серед багатьох туристичних принад нашого краю є ще й та, що в області ви знайдете кілька поодиноких вершин, підкорити які можна порівняно швидко й відносно легко. Як вони з’явилися посеред рівнинного ландшафту – на те достатньо версій, але на загал схоже, що мільярди років тому глибоко під поверхнею щось таки добряче сувалося й гуркотіло. Та й зверху також, адже, приміром, славне село Ротмистрівка стоїть прямісінько на правулкані. Про Замкову гору в Чигирині говорити зайве: сотні тисяч туристів за кілька десятиліть, відколи там встановили пам’ятник Богданові, бували й бачили. А ось інші згадати слід, бо хоч слави на їхню долю перепало менше, від того вони не менш цікаві. Про гори Черкащини продовжує розповідати краєзнавець Борис Юхно.
Увічнені легендами
Дві сахнівські гори, що за півтора десятки кілометрів від Корсунь-Шевченківського, дуже мальовничі. Інакшими й не могли б бути, адже суто “дівочі”, тому невисокі. Зате, як належить, мають красиву й зворушливу власну легенду.
Жила тут колись у селі при долині дуже вродлива сирітка. Була пастушкою й кохала коваля, і він її також любив. Дізнався про її красу хан та забажав мати своєю. Через посланців-ординців дівчина, звісно, йому відмовила. І само собою, за гарбуза хан пішов на село. Земляки красуні хотіли боронитися, але не мали доброї зброї. Коваль взявся до роботи, але не встигав, тож треба було ворогів якось затримати. І дівчина почала макітрити лихому його монгольську голову: мовляв – подумати треба, а як присилиш – вб’юся. Думала щось пару день, а хтивця вже розбирає: давай, мовляв, братися, бо село спалю. Сирітка погодилася, але наостанок забажала на рідну гору піднятися, з краєм попрощатися. Лихий зі своєю бандою слідом вшнипилися. Дівчина йде, йде… Прощається чи не з кожним деревом, а з кузні все дзвін лине, бо добра зброя швидко не робиться. Ось вже й вершина, а трохи нижче ущелина. В неї красуня й кинулася. Цієї миті вдарив грім, розкололася гора навпіл, поховавши чужинців. Відтоді тут дві гори, Дівиця та Пастушка. І серпневої ночі часто можна бачити з них, як падає зірка. Кажуть, то пастушка кидається вниз. А слідом чути передзвін, бо з тих пір коваль кує зброю без спочинку, щоб ще колись такого не трапилося. Насправді це лише одна з легенд. Є ще про Милану, Горяя та Святослава, є інші. Кому цікаво – на місці дізнаєтеся.
Легенди легендами, а місцина й справді чарівна. На початку минулого століття в урочищі знайшли великий золотий скарб ще князівських часів, а згодом ще чимало усякого залізяччя.
А бажаючи духовного зцілення, неодмінно слід піднятися на Шайську гору. Вона здіймається на правому березі Тясмина за 15 кілометрів від Сміли неподалік села Гуляйгородок. Ріка тут нагадує казкове озеро. І хоч лебедів в його водах давно не бачили, за переказами чи це, чи Сунківське озеро що неподалік, надихнули Чайковського на усіма знану мелодію балету.
Про Шайську, або інакше Шаєву гору, ви там багато цікавого довідаєтеся. У її підніжжі колись були знайдені прадавні артефакти епохи бронзи, а нижче за течією тягнеться ланцюжок скіфських курганів. Тепер це усього лише нерівний ландшафт, який може бути запідозреним у своїй “історичності” хіба археологами, але щоб ви знали – то не так собі бугри.
Біоенергетики вважають цю вершину так званим “місцем сили”. Кілька років тому там встановили три поклонних хрести: Святому Пантелеймону, Спасу та Святій Трійці. Кажуть, що побувши на вершині бодай кілька годин, можна позбутися усіх дірок у своєму енергетичному полі та надовго захиститися як від людських вроків, так й загалом поганого впливу всього невидимого. І то вам не шапочки із фольги, то капєц як сірйозно. Тож хто потребує такої невидимої броні – збирайтеся у дорогу. А що місце незвичайне, переконаєтеся й наочно. Там можна побачити дивні сліди на камені, які невідомо коли та як там з’явилися.
Скелі Класиків
Як бачите, наші гори хоч і невисокі, та особливі. Те саме можна сказати й про черкаські скелі. По-перше, усі вони, та би мовити, річкові, по-друге – всі пов’язані з іменами відомих літераторів минулого. От кажіть мені що хочете, а на таке поєднання на одній окремо взятій території ви більше ніде не натрапите.
В Кам’янці посеред Тясмина здіймається Пушкінська. Не штука, звісно, назвати бескид як завгодно, але у нас на таку персоніфікацію гранітної брили є всі підстави. Адже у 1820 – 1822 роках Олександра Сергійовича заносило у тамтешні краї. Відсутність фотоапаратів у кам’янчан не дозволила тоді увічнити поета конкретно на скелі, але який бравкий 20-літній парубок відмовить собі в задоволенні туди випертися. Так було й так буде. Сумнівно, правда, аби прямо на каменюці йому щось писалося, бо дуже незручно як на ті часи навіть в розрізі канцелярського приладдя (а “історія свідчить”, що на скелю поет лазив мало як не в кабінет і заримував там “Я пережил свои желанья”, “Нереиду” та ще щось із “Кавказского пленника”), але бував.
Ще одна “літературна” скеля – на правому березі Росі біля Стеблева, то вже Корсунщина. За народною версією, саме з неї героїня повісті Івана Нечуя-Левицького “Бурлачка” кинула своє дитя у бурхливу ріку. Сумна оповідка, і добре, що факт засвідчено лише в літературному творі, а то дока невеликий. Натомість, сам Іван Семенович любив відвідувати обрамлений у рожевий граніт острів Замок (згадується у його творі “Микола Джеря”), і це вже точно.
Як і те, що там же є скеля та грот Адама Міцкевича. На відміну від іншого чужинця Пушкіна, пан Адам був вдячнішим містечкові, у якому ненадовго опинився. Враження про перебування у Стеблеві 1825 року лягли чудовими рядками в бессмертній поемі “Пан Тадеуш”, тут він замислив свого “Конрада Валленрода”, що ним самим засвідчено в епістолярії.
Три скелі, трьох найяскравіших літераторів, трьох народів, і в одному краї. При цьому, так склалося само собою. Давно. Задовго до тих часів, коли чиновники почали шукати в області якісь унікальні “туристичні родзинки”. Утім, я сумніваюсь, щоб вони зауважили на такому факті навіть сьогодні.
Гранітні аргументи
Наприкінці вирушимо на каньйони, маємо й такі природні диво. Вишеньки на тортику. Буцький значно більша, але Тясминський не менш смачна.
Навіть п’ятикласник скаже вам, що каньйон – то глибока долина річки з урвистими, крутими схилами. А наш земляк Олександр Вєтров, який колись спеціально досліджував феномен Тясминського. додасть більше.
“Це застигла краса скель, льодовикових мохів, живої води та дерев. З’явився він у результаті геолого-тектонічних процесів, які виштовхнули на поверхню гранітні породи. Якщо уявою перенестися в найстародавнішу епоху історії Землі, на два мільярди років назад, то постане незвична картина природи нашого краю. Правобережну територію тоді вкривали височенні складчасті гори. Силами природи вони були знищені в наступні геологічні епохи… Прямі скелі каньйону на лівому боці ріки піднімаються на 12 – 15 метрів. Вони густо заросли кленами, глодом, папороттю. Правий берег викликає інтерес степовими схилами…” Достатньо для розуміння того, що розлом нетиповий. Бо зазвичай вони мають два симетричні краї, а тут такий собі “однобокий”: скелі, а через річку вже класичний степ. Отаке-то тясминське диво.
Щодо Буцького, то його упродовж останніх років ми вже “розсмакували”. Тепер всі туристичні агенції як нашої області, так і сусідніх, кличуть туди на мандрівку вихідного дня. На щастя, маємо один з прикладів того, як навчилися помічати й цінувати своє. Величний граніт берегів, Радіонова скеля, водоспад Вир… Всі ці та багато інших принад, абсолютно нехарактерних для Центральної України, небезпідставно та геть без іронії дозволяють називати перлину Маньківщини “малою Швейцарією”. Там найкращі в Подніпров’ї місця для рафтингу, а ще – підходяща натура для пригодницьких фільмів. Так, 2011-го у Буках китаянка, француз та італієць шукали “Скарб козака-розбійника”(сюжет російської кінокартини вибудовувався за принципом телепроекту “Останній герой”), а влітку 2020-го там знімали сцени псевдоісторичного комедійного екшену “Козаки. Абсолютно брехлива історія” (невдовзі мав би вийти на ІСTV, але через ту кляту ковідку може щось і змінилося). Ще 2013-го у Буцькому каньйоні на пісню “Зозуля” знімали кліп Злати Огнєвич.
Не певен, що тут є потреба вправлятися у художньому слові. Раптом того слова забракне і буде як в анекдоті, коли наш дядько повернувася із екзотичного туру та розповідав кумові про тамтешню вроду природи: “Дивлюся наліво – ох,***! Направо – а там так гарно, шо***!” Кум відповів як належить: “Та не ***, куме, бо такої краси на світі не буває!” Та й багато з нас, коли б не більшість, вже побували у Буках і самі все бачили. Натомість – його “паспортні дані”: довжина близько 2,5 км, ширина 80 м, висота скель в межах 30 метрів. Ага, що важливо зараз: у вересні-жовтні там найгарніше. Так красиво, як куми казали.
P.S. Наш Карлсбад – то Калізбад
До гір – постільки-поскільки, але цікаво. Вже кілька століть в оточенні пейзажів Крушних гір лікує європейців цілюща карловарська водиця. В старі часи курорт називався Карлсбад і якось вирушила туди лисянська пані Юзефа Каролова. Лиса гора, що неподалік Лисянки та річка Лиска, яка колись дала назву нашому поселенню, в цій бувальщині лише декорації, але ж достоту підходящі.
Як воно вже там було років 200 тому, тепер точно ніхто не скаже. Але з’ясувалося, що до Чехії тій вельможниці можна було й не пертися, бо точно така самісінька мінералка струменіла з ключа прямісінько посеред її абсолютно глухої в курортному плані Лисянки. Тоді ще, правда, цього ніхто не знав напевне. Просто люди давно помітили, що вода з джерела незвичайна. А тут така оказія, пані нею зацікавилися, не все ж так далеко їздити. Чи то наслухалася Каролова історій про чудодійне зцілення місцевою аквавітою, чи просто хотілося їй вдома втнути таке саме як у загряниці, бо провінційна богема тим завше грішила, і людям зазвичай сміху від того було чимало, а письменникам хліб, але близько 1840 року недалеко від маєтку облаштувала вона водолікарню. Не довго думаючи, назвала її “Карлсбад”. Оскільки простолюдинські язики ніяк не хотіли складатися для правильної вимови такого складного слова, то став він Калізбадом. Саме таку назву ви й тепер тут ще почуєте.
Мабуть, Каролова була непоганим менеджером, адже невдовзі слава про її оздоровницю пішла так стрімко та далеко, як зазвичай ширяться чутки про божествені зцілення. Сам Пантелеймон Куліш згодом напише, що де б не лікувався, ніщо йому так не допомагало, як ванни лисянського Карлсбаду. Ще коли були живі очевидці тих процедур, один з них засвідчив окремі епізоди: “У лощині біля джерел рядком стояли величезні ночви, де купалися пани. А в костьолі у ногах фігури святого знаходилася чаша з водою, яка лікувала очі”.
Тут би можна й крапку ставити. Ну розкрутила знать для власної втіхи на відомому бренді свою підробку, що з того? Відпочивав у Карлсбаді. Круто! А в котрому з них – не кожен перепитає, бо про другий не всі знають. Надовго забулася та історія. Та ось радянські геологи, а за ними й курортологи, десь її відкопали та почали розбиратися, що там правда, а що вигадка. І з’ясувалося таке.
У карловарських і лисянських джерел однакове природне походження, можна сказати “гранітно-гейсове”. Неподалік них і там, і тут – поклади бурого вугілля, які виділяють вуглекислий газ, збагачуючи ними підземні води. А наостанок – як води того Карлсбаду, так і нашого, містять приблизно однакову кількість радону, десь 600-800 еман. Не знаю, що воно таке, але мабуть це важливо.
Все йшло до того, що невдовзі, тобто вже ближче до 1960-х, у центрі соціалістичної України з’явиться курорт на заздрість братському-чехословацькому. Та чомусь передумали, і відносна популярність Калізбаду залишилася спомином з далекого минулого. А джерело залишилося. На мандрівці до підніжжя Крушних гір аж у Богемію можна заощадити.
