До більшовицької революції головні комунальні роботи у Черкасах з власної кишені фінансували члени міської думи. Розповідає краєзнавець Борис Юхно.
А й справді – яким понад століття тому був вуличний та побутовий простір нашого міста? Давайте спочатку про дороги, які, як відомо, є однією з двох тутешніх бід. На щастя, архівні документи увічнили потуги думних тримати ситуацію під контролем, і саме тогочасні приписи дають вичерпну характеристику стану шляхів.
На плечах заможників
“Вулиці мають утримуватися у належній чистоті. Бур’ян на вулицях має бути скошений. Прибирання та утримання вулиці в порядку покладається на господаря кожного будинку: навпроти свого двору на півширини вулиці. Зметене сміття, ганчір’я, бите скло, як і інший непотріб крім здохлої птиці і тварин, повинні звозитися за місто на вказані управою місця. Скидання гною та соломи на вулицю ніяк не допускається. Звалювання будівельних залишків у калюжі допускається тільки за тієї умови, щоб до ночі купи були розрівняні”. Або таке: “Зусиллями приходу Троїцької церкви засипана калюжа у Троїцькому провулку, яка все ще вимагає деякого засипання”.
Єдиною тогочасною вулицею з твердим покриттям була Дахнівська, теперішній Хрещатик. Здебільшого мощена, подекуди залатана сумішшю відходів цегельного виробництва зі смолою, та все ж нею можна було “гуляти без калош”, що для повітового містянина вважалося вищим шиком. Натомість величезних калюж там, де давно – центр міста, не бракувало. Найбільшими “славилися” Гоголівська та Бульварна (Благовісна). В районі перетину останньої з теперішньою Небесної Сотні було навіть сезонне “озерце”.
На 1908 рік у 40-тисячних Черкасах налічувалося близько чотирьох тисяч хат та зо три сотні цегляних будинків. Прилеглу територію у належному стані їх власники мали утримувати власними силами та власним коштом. За великим рахунком, такими й були всі комунальні обов’язки законослухняного міщанина.
Відтак, левова частка суспільно-корисного навантаження лягала на міцні плечі заможників, шанованих громадою Василя Каурова, Боруха Динькевича, Федора Лисака, братів Цибульських, Афанасія (Захарія) Щербини, батька та синів Житомирських та ще сотні міцних хазяїв – купців і промисловців. Ще у ті часи бізнес і влада утворювали “єдиний організм”, оскільки на 1910 рік чинний майновий ценз дозволяв “обирати й бути обраними” лише 520-ти особам. Виходить, у комунальному плані 40 тисяч містян “сиділи на шиї” у кількох сотень грошовитих людей. Робітники працювали на приватних підприємствах, і вже тим опосередковано вносили кошт в утримання комунальної інфраструктури.
Коли сусіди – худоба
“Батьки міста” фінансували не лише вивезення сміття та нечистот, прибирання доріг та тротуарів, освітлення вулиць і навіть полив зелені, але й утримання та утилізацію хворої худоби. Оскільки кількість черкаських свиней, коней, корів, овець, кіз (не кажучи вже про свійську птицю) була куди більшою, аніж кількість містян, зі здоров’ям тварин доводилося рахуватися.
За містом існували спецферми для хворої худоби. Якщо забій ставав неминучим, власник отримував 4 рублі за коня і 3 за корову. Мізер звісно, адже стільки ж у 1908 році коштувала доросла вівця або місячний винайм житла. Навіщо ця благодійна ветеринарія була потрібна поважним людям? Просто багато з них мали власні череди, табуни та отари.
Менше переймалися вуличними собаками: їх просто в спеціальних будках відправляли на живодерню. Власників домашніх з набридлою регулярністю повідомляли про необхідність “тримати своїх собак по дворах на ланцюгах і за жодної потреби не випускати їх на вулицю, не виводити їх без намордників у громадські місця”. А далі – про наслідки невиконання вимоги. “Всякий собака будь-якої породи чи цінності, але без намордника буде негайно вилучений, як рівно будуть знищені й собаки по дворах неприв’язані”.
Тепло й вода
“Мій дім – моя фортеця”. На початку минулого століття фортецею була кожна черкаська мазанка, адже із зовнішнім світом її не з’єднувало нічого, окрім хвіртки. Ніяких тобі дротів над головою, труб під землею та платіжок в усі шпарини.
“Кубаршин дров хоч у лісі, а хоч на тартаках – 25 копійок (три таких аршини – кубометр). Відро вугілля – п’ятиалтинний, теж не біда. Кірасін, правда, дорогуватий, аж 20 копійок за мірку. Стільки ж велика свічка, та то вже панське. Вода всяка – є хороша, є гидотна. На Удодовому узвозі, то на Подолі, до криниці в черзі стоять, бо там найкраща. Не хочеш людську – копай свою, іспрошеніє тільки треба взять, а таке прірву грошей вимагає…”
Так коротко міг розповісти про побутові умови небагатий черкащанин своєму сільському родичеві, від якого, власне, мало чим і відрізнявся аж до вересня 1914 року. Але тієї осені сталася подія, яка поставила нашого невідомого земляка на один щабель комфортності життя хоч би й з киянином.
Йдеться про водогін. Насправді перші клопотання про його облаштування в Черкасах датовані ще 1874 роком, – кияни двома раніше саме почали пити водопровідну воду, – але ж то губернія, а це містечко. І справу централізованого водопостачання тут відклали майже на 40 літ. Та сталося: на 1914-й пробурили дві підземні свердловини, проклали 10 кілометрів труб, облаштували чотири пункти розливу води для продажу населенню. Почали функціонувати насосна станція, “найспраглішу” міську околицю прикрасила водонапірна башта конструкції інженера Володимира Шухова.
Згодом до водогону були під’єднані кілька об’єктів та навіть домоволодінь, власники яких сплачували 20 копійок за кожні 100 відер артезіанської води. Решта містян обслуговувалися за іншим тарифом: 10 відер – 3 копійки.
Але що цікаво – це найперше благо з’явилося у Черкасах набагато пізніше, аніж телефон або й така розкіш, як кінотеатр.
“Кінський” тариф
Поява телефону в Черкасах датована серпнем 1907-го, а до кінця року вже 40 місцевих шанувальників передового прикладали до вуха штуку, схожу на первісний фонендоскоп та кричали так, що почути їх можна було й без апарата. До 1912-го щасливців налічувалося вже 250, до Першої світової – мало не чотири сотні. Електрозв’язок відбувся!
З тарифами, щоправда, чудили так само, як нині чинять мобільні оператори. Тяжка спадщина царського режиму. У 1916 році земська управа звернулася до земських зборів із пропозицією затвердження нових правил обслуговування абонентів. Суть звернення – скасування оплати “порозмовно” та запровадження фіксованої: 150 рублів з апарату щорічних, говориш ти чи мовчиш.
Нещасні провінціали! Мало того, що такий тариф перевищував ціну пари коней, так ще й за вхідні треба було платити окремо. А у Києві, між іншим, ще у 1895 році абонплату знизили до 75 рублів на рік. Щоправда за умови, що відстань від користувача до телефонної станції не перевищувала дві версти (2,12 кілометри). Інакше за кожну додаткову – ще плюс 15 рублів.
До лампочки Ілліча
Ті, хто вчився у радянській школі, на все життя запам’ятав не надто потрібні у подальшому терміни та словосполучення “ГОЕЛРО”, “радянська влада плюс електрифікація…”, “лампочка Ілліча”. Та насправді знайомство з електросвітлом тут розпочалося задовго до більшовиків. На початку електрифікації Черкас у 1913 – 1914 роках кіловатгодина коштувала 40 копійок, у 1916-му світло подешевшало до 30 для цивільних користувачів, 25 для військових та 10 для громадських “присутственних місць”. З’явилися лічильники, що автоматично робили власника житла в очах сусідів ну майже сучасним народним депутатом. Коштував такий імідж немало: 125 рублів зі встановленням.
… Пахло смолою, бузком і кізяками. З готелю “Славянский” хтось вперто намагався додзвонитися на Старочигиринську, хоч простіше було б широко відчинити вікно та докричатися. Зеленою, як Дніпро у серпні, калюжею, дрейфували каченята. А Дахнівською, єдиною мощеною вулицею, купецький син вів курсистку на сінематограф “Ампір”. Без калош. Із шиком…
До теми
Комунальні специ
Забезпечення черкасцям більш-менш комфортних умов поза домівкою покладалося на кілька сотенну армію професійних робітників. Найчисельнішим із комунальних був “цех” двірників. На відміну від теперішніх, ці колоритні персонажі служби чистоти тісно співпрацювали із поліцією, тому окрім мітли чи лопати завжди були “озброєні” свистком. Зважаючи на те, що двірники часто ставали свідками цікавих поліції подій, її представники негласно стимулювали “агентів” дрібною монетою та затуляли очі на їх періодичне побутове пияцтво. Понад це, лише двірники заслужили у влади безоплатне “відомче житло”, двірницькі. Зазвичай такі знаходилися на цокольних поверхах, але в усьому іншому нічим не поступалися звичному житлу. Двірники отримували 12 рублів платні теплої пори та 15 – пізньої осені і взимку. Багато це чи ні, скажуть ціни 1913 року: хлібина – 12 копійок, кіло цукру – 25, сала – 30, яловичини – 40, свинини – 50, бита курка – 80. Пляшка казенки – 50 копійок, пива – 10. Чоботи – 6-8 цілкових, пристойної якості кожух міг понад 15 коштувати.
Іншою чисельною групою із забезпечення функціональності міста були водовози. Уява малює веселуна, який у старому радянському фільмі слушно зауважує, що “без води – і ні туди, і ні сюди”, але насправді співаючий водовоз – то хвороблива фантазія радянських пісенників. Приказка “на сердитих воду возять” правдиво відтворює душевний стан нормальної людини, яка або шмагає коника, або сама впрягається у двоколісного возика з діжкою. Добре ще, коли сухо…
Яскравим освітленням Черкаси тоді не вирізнялися, а на повню якимось розпорядженням вуличні ліхтарі взагалі не запалювали. І байдуже, чи світить Місяць, чи за хмарами його й не видно. Однак вже тоді фасади великих будинків прикрашали гасові ліхтарі. Як диво з див, їх “підсвічники” збереглися на старому корпусі музичного училища, тодішньої Міністерської гімназії. Ліхтарями на громадських будівлях опікувалися ліхтарники. Кажуть, що в старі часи “світлячки” скрізь закріплювалися на однаковій висоті, тож драбини у ліхтарників теж були однаковими. По серйозному за освітлення вулиць тут взялися 1913-го, а вже за два роки на центральних сяяло 80 дугових ліхтарів у 1240 свічок Гефнера кожен. Передувала справжній електрореволюції її проміжна фаза: дугові вугільні. Як вже там вони світили – не суть. Головне – кожному було “ясно”: Черкаси – велике місто. Щоправда, клопоту із вуглячками теж вистачало. Щораз, як прапори на щоглах, їх треба було спускати, замінювати “джерело” та знову тягнути догори.
Насамкінець слід згадати ще одну “комунальну професію”. Її представників іронічно називали “золотарями”, а йдеться про асенізаторів. Зазвичай щедро винагороджені чистильники помийниць та вигрібних ям закритими возами звозили за місто кінцевий продукт його життєдіяльності. І якщо сьогодні до каналізації найчастіше потрапляють мобільні телефони, то тоді траплялися портсигари, золоті червінці і навіть прикраси. Тож “золотарі” – то з підтекстом. До речі, теперішні “чорні археологи” дорого дають за детальні плани маєтків та старі карти міських комунікацій.
