Лише факти з кількох джерел, добутих в обласній медбібліотеці, і серед них навіть однієї монографії. Парадокс в тому, що мало не через 100 років все це знову актуально. Чергову історію розповідає краєзнавець Борис Юхно.
1922 рік. Тільки-но Черкаський повіт звільнився від збройних угрупувань, які під різними прапорами, але однаково активно тероризували місцеве населення. Тоді не те що про якісне, а й взагалі про будь-яке централізоване медичне обслуговування нікому навіть не мріялося. Вочевидь, і свого клопоту вистачало по саме тім’я, аж тут – тисячі біженців з південних районів України ще й Поволжя, і практично кожен – з цілим букетом хвороб, переважно інфекційних.
Того року в Черкасах захворюваність висипним тифом на 10 тисяч осіб становила 416 випадків, епідемічним та ендемічним, викликаних вошами та кліщами? – 712, черевним – 47. Ці показники були найвищими у порівнянні з іншими містами УСРР (така абревіатура була чинною до 1937 року і змінилася на УРСР за новою Конституцією). Голод у поєднанні з пандеміями призвели до зниження народжуваності і дуже високої смертності населення. Показник останньої у 1922 році на тисячу осіб становив 48, народжуваності – 16 (як не сумно – це фактично теперішнє співвідношення).
Здавалося б, із такими наслідками усього, що відбулося з країною після революції, конкретно наше місто приречене якщо не на зникнення, то, щонайменше, на перетворення у невеличкий населений пункт. Та вже за два роки ситуація почала виправлятися.
Найперше увага нечисельних медпрацівників зосередилася на боротьбі із сухотами (туберкульозом) та венеричними хворобами. Упродовж 1923 року в місті були відкриті рентгенкабінет, шкірвендиспансер та суттєво зміцнена санітарна організація, що відігравала надважливу роль у пропаганді санкультури населення. Далі саме профілактика посіла провідне місце у процесі оздоровлення населення: лозунг чергового з’їзду здраввідділів був таким: “Від боротьби з епідеміями до оздоровлення умов побуту і праці”, і він успішно виконувався. У вжиток увійшов новий термін “санітарна мережа”. Щодня на підприємства та в помешкання містян навідувалися громадські медичні лектори, аби розповісти про елементарні, але рятівні речі. Починаючи з того, навіщо потрібно мити голову і закінчуючи жахачками про те, як погано жити без носа, що згнив від сифілісу.
З 1929 року держава почала інтенсивно і адресно піклуватися про здоров’я робітничого класу – виробника матеріальних благ, а відтак і гаранта заможності країни. Початок цій програмі поклала постанова “Про медичне обслуговування робітників і селян”. Щоправда, як згодом з’ясувалося, сільське населення згадали в ній задля годиться, за сталим формулюванням. А ось промислових працівників й справді почали лікувати та оздоровлювати мало не в наказному порядку. Зокрема, до 1932 року на усіх без винятку підприємствах Черкас були відкриті фельдшерські здравпункти, медпункти, на багатьох – профілакторії. У 1930 році в місті була організована санітарна станція, ще через рік – станція швидкої медичної допомоги та зубопротезна лабораторія. З метою підготовки кадрів для дедалі потужнішої “індустрії здоров’я” за рішенням Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР 15 жовтня 1930 року в Черкасах розпочалося навчання у новоствореній фельдшерсько-акушерській школі, назва якої трохи згодом видозмінилася на медичний технікум, а потім й медичне училище.
Напевне, вас як і мене, зацікавило, що ж таке “санітарна мережа” у трактуванні тогочасної спеціальної літератури. Дізнаємось: її формували дезстанції, лазні, дизкамери та душові міські й колгоспні. Аби не переобтяжувати допис цифрами, зазначу лише, що в 1934 році в Черкасах функціонувало чотири громадські лазні та шість “душових устаткувань”: фактично, це теж лазні, але без парних відділень. Просто довжелезні комплекси на кількадесят “гусаків” кожен, де після роботи за 5 копійок можна було привести тіло в порядок.
З медичних та статистичних цікавинок 85-річної давнини відзначу звіт “Про обсяги санітарно-профілактичної роботи”. Там такі пункти: “Проведено лекцій та бесід на сантеми”, “Проведено санітарних оглядів”, “Проведено санітарних обробок населення”, “Зроблено дезинфекцій одягу”.
Ну й насамкінець – про кадри, які, як відомо, “вирішують все”. До речі, якраз з тих часів, від 4 травня 1935 року, коли цими словами Сталін у Кремлі давав напуття випускникам військових академій. Правда, вже через кілька років у таборах багато з них мали нещастя переконатися, що над кожним таким кадром є ще якийсь, і от він якраз і вирішує, та тут не про це.
Тож у 42-тисячних Черкасах 1934 року трудилося 74 лікарі, 134 фахівця середньої ланки та 38 аптечних працівників. Як на мене – професіоналів було малувато. Та не біда: наступний абзац документу радо сповіщає, що “за звітний час районна інспектура охорони здоров’я провела значну роботу по підготовці масових кадрів медробітників. Так, за час 1931 – 1934 років в районі підготовлено: ясельних робітників – 698, дезінфекторів – 94, бригадирів – 622, боніфікаторів (борців з паразитуючою дрібнотою) – 5, віспощепів – 14”. Кого як, а мене “масові кадри” в царині охорони здоров’я трохи здивували, особливо віспощепи. Їх готували на базі Черкаської фельдшерсько-акушерської школи, курси тривали два місяці. Курсантами ставали особи з освітою не менш як 6 класів, вони отримували 85 рублів стипендії та кошти на оренду житла. Для тих, хто вже працював у медичній галузі, на час курсів зберігалася заробітна плата.
