Дата публікації
Перегляди: 111
Надворі буяє травень. Довкола краса неймовірна. Зелень, аромати, все залите сонцем. Та водночас ця пора найгарячіша у жителів сільської місцевості.
Городи, домашня птиця, худоба, а ще ж робота, і коли вони лиш устигають ще й приділяти час рукоділлю?! А в родині Задніпряних із Ярославки без вишивки, в’язання жінки, здається, не уявляють свого життя. У них від матерів до доньок передається талант і вміння прикрашати власну оселю вишитими рушниками і подушками, картинами, серветками і килимками.
Олену Задніпряну зустрічаю на вигоні неподалік її подвірֹ’я. Вийшла напувати корову перед тим, як збиратися на роботу. У сільській бібліотеці Ярославки вона працює неповний робочий день, тому йшла туди післяобідньої пори.
Бібліотекарем ярославківчанка стала дванадцять років тому. У закладі культури, як і вдома, Олена Петрівна створила затишну атмосферу, прикрасила рушниками, іншою вишивкою.
— Люди старшого і середнього віку залюбки читають книги, особливо холодної пори року. Прикро, що підростаюче покоління зараз не надто схильне до читання, — виказує свою стурбованість.
Бібліотекар не завжди очікує на своїх відвідувачів за робочим столом. Час від часу вирушає з книгами до сільського магазину, а також працівників місцевого сільгосппідприємства «Лан». Прочитані забирає у своїх читачів, а нові їм заносить. До того, як стати берегинею сільського книжкового фонду, О.П. Задніпряна в різний час і сама трудилася в бухгалтерії та продавцем у магазині, тож скрізь її сприймають, як свою.
— Донедавна двом своїм читачкам, стареньким немічним бабусям, носила книги додому. Бо вони вже не могли дійти до бібліотеки, — продовжує ділитися про робочі будні. — Водночас одна зі стареньких, якій було близько дев’яноста років, до останнього читала без окулярів. Зараз обох вже немає на цьому світі.
Крім основних своїх обов’язків, з року в рік бібліотекар брала активну участь у різноманітних виставках районного масштабу. Про це свідчать чимало фотознімків, де вона у вишиванці представляє власні роботи.
На запитання про захоплення вишивкою починає посміхатися.
— Так, раніше захоплювалася вишиванням, останнім часом створювала картини з бісеру. Проте зараз призупинилася в творчості через погіршення зору, — пояснює Олена Петрівна і запрошує до затишного будинку, де кожен куточок прикрашений руками господині та її мами Софії Миколаївни Грами.
Доки донька порається на подвір’ї, бабуся Соня поринула у творчість. Зручно вмостившись на ліжку, вона не випускає з рук гачок. І вже видно, як з-під вправних пальців виплітається черговий круглий килимок. Поки він ще маленький, всього з десяток сантиметрів у діаметрі. Та то справа кількох днів — і новий виріб ляже у коробку, де вже очікують два такого ж кольору килимки.
Для такої творчості у хід іде зношений одяг, який ріжеться на стьожки, з яких потім виплітаються грубіші килимки. Для тонших пенсіонерка використовує нитки з непотрібних светрів тощо. При цьому вироби виходять акуратні і барвисті. Й не скажеш, що виготовляються вони з вже використовуваної сировини. Таке от екологічне і безвідходне виробництво…
Своїми подарунками вона забезпечила рідню і знайомих. Якось обіцяла, що вже покине ту справу. Та довго не витримує — і знову береться до роботи.
Пенсіонерка згадує, як до виготовлення одягу та інших потрібних в господі речей колись її привчала мати:
— Пряла на верстаті спершу мама Варвара Іванівна Колотило. А потім, спостерігаючи всі премудрощі, вже і я сама бралася за веретено.
З часом вишивала готові рушники. А от кружево по краях не дуже полюбляла виготовляти. Тоді на допомогу приходила старша сестра Ольга.
Змолоду Софія Миколаївна працювала у дитячому садочку Ярославки. І як не дивно те звучить, все заздрила своїм ровесницям, які трудилися на тваринницькій фермі.
— Якось пішла на базар, там побачила, як дівчата-свинарки їдуть на роботу підводою. І так гарно виспівують! — зізнається. — Аби ви лишень знали, як то самій захотілося до гурту молоді! Воно й правда, що біля дітей я щодень і наспіваюся, і натанцююся, та все одно не так, як ті дівчата.
А потім попросилася й собі на ферму — і невдовзі вже прийняла групу поросят.
На той час удома з матір’ю залишилася лише удвох: батько не повернувся з війни, а старша сестра подалася на заробітки на Донбас. Післявоєнне життя змусило навчитися власноруч виконувати усіляку, в тому числі найгрубішу роботу. «Сама хату перекривала, нажавши на водоймі очерету та використовуючи сніпки. Прибивала лати, так, що аж сусід вийшов подивитися, кого то ми найняли», — згадує старенька.
Усе встигала, при цьому не перестаючи брати участь у хор-ланці, яку потім змінила на церковний хор.
До слова, сестра Ольга і зараз проживає по сусідству з молодшою Софією. Вона теж знатна рукодільниця, а також швачка. Зараз, щоправда через поважний вік вже не може так працювати з голкою і ниткою, як колись.
Ольга Качан
Шполянські вісті
