Дата публікації
Перегляди: 110
Кілька років тому зі сходу нашої країни, рятуючись від бойових дій, одна за одною почали переїжджати сім’ї. Їх називають переселенцями. Є такі сім’ї і в Стецівці Звенигородського району. Перші роки їх проживання тут вже позаду, як в минулому залишилися і проблеми з оформленням документів, іншої бюрократичної тяганини.
Невелика хата сім’ї Віктора Ярковенка та Елли Талай зараз на одній із затишних вулиць Стецівки, поряд живе рідня чоловіка. Минає вже шостий рік, відколи вони змінили місце проживання.
— У перші роки після переїзду на Звенигородщину до мене телефонували друзі і знайомі з Донеччини із запитаннями, як нам тут, російськомовним, живеться, чи не відчуваємо утисків з боку українських націоналістів, — розповідає Елла. — Запевняла їх, що нічого подібного, що на сході України можна побачити чи почути по телевізору, не траплялося. Навпаки, живемо поряд з привітними і чуйними людьми, маємо нових друзів. До того ж, ніхто не забороняє мені, як і раніше, спілкуватися російською мовою.
— Рідня, поряд з якою нині проживаємо, вважається далекою, проте у скрутний час нам наприкінці 2014-ого року не відмовили у допомозі, підтримавши у найскладніший період, — додає Віктор Семенович. — У Попасній на Луганщині, яка є великим залізничним вузлом і де раніше проживали, далі залишатися просто не могли. Адже були обстріли, в тому числі з «Градів», через що жителям міста доводилося тривалий час пересиджувати в підвалах. І якщо ми, батьки, спершу ще якось терпіли подібний жах, то донька Тетяна, яка має захворювання серця, могла просто не пережити таких нелюдських умов, стресів і сирості.
Не все гладко було на новому місці проживання. Адже, переїхавши до Стецівки, Елла Григорівна втратила хорошу роботу у держустанові. Купивши в селі стару хатину, довелося все починати спочатку, зокрема стягуватися на хоча б такий-сякий ремонт. І хоч минуло не рік, і не два з часу переїзду, роботи біля хати вистачає. Та то вже плани на теплу пору року.
А доки за вікном в коліно снігу, Елла Талай з донькою з захопленням беруться за в’язання шпицями та плетіння гачком. Більшість одягу, який носить сім’я, виготовлений їхніми дбайливими руками.
Доки спілкуємося, на столі з’являються десяток чи й більше в’язаних мереживних кофтинок, шапочки й берет. Та найбільше дивує й викликає захоплення барвиста в’язана… вишиванка.
— В’язанням я захоплювалася ще з дитинства, — продовжує Елла Талай. — відвідувала гуртки рукоділля у школі. Інших, більш складних тонкощів цієї роботи навчила моя хрещена Валентина, до якої свого часу їздила гостювати у Санкт-Петербург.
Відтоді жінка, крім одягу, в’яже іграшки, сумки та рюкзаки тощо. У Стецівці з’явилися шанувальники таких рукотворних виробів, тож часом приходять до Е.Г.Талай, аби щось замовити й собі.
В Елли Григорівни на Луганщині проживає мати. Вона приїжджала на Звенигородщину в гості, проте не побажала тут залишатися. «Мотивувала, що тут нікого не знає, всі знайомі й друзі в неї там, у Попасній», — додає донька.
Щоразу зідзвонюючись з рідними, Елла Талай чує, що і досі у їх місті щотижня чути перестрілки. Тож повертатися на схід країни Елла Григорівна з Віктором Семеновичем не планують. Запевняють, що потроху звикають до життя на Звенигородщині і тут їм спокійно.
— Я — українець і родом зі Звенигородщини, — стверджує Віктор Семенович Ярковенко, зауважуючи, що траплялися випадки, коли йому дорікали за переїзд в центральну Україну.
Як доказ, він демонструє районну газету з розповіддю про свою матір.
— Тут мій рідний край, куди повернувся, а тому переселенцем себе не відчуваю, — підсумовує.
Ольга Гриценко
Шполянські вісті
