Дата публікації
Перегляди: 91
Слова ведучої районного фестивалю «Мелодії сердець Шевченкового краю» про те, що в цьому мистецькому заході, окрім виконавців пісень, беруть участь й барди, я сприйняв не без певної долі скептицизму.
Бо звідкіль, скажіть, взятися на Звенигородщині бардам? Щоправда, дехто з учасників фестивалю таки намагався підлаштуватися під цих відомих носіїв пісенної традиції, зокрема російських, оскільки й термін «бард» асоціюється саме з ними. Проте велися на сцені такі виконавці досить мляво, тож і глядачі, а точніше – слухачі супроводжували їхні виступи досить слабенькими оплесками. Та коли під звуки саксофона в руках чергового виконавця пролунали хвилюючі слова його ж пісні-балади «Прости мені, мамо», майданчик враз затих, аби потому зірватися бурхливими оваціями. А сам звенигородський бард (так, саме бард і не інакше, оскільки вже одним своїм виступом він повністю підтвердив це звання), стояв зніяковіло на сцені літнього театру, все ще не відійшовши від своєї пісенної сповіді:
Прости мені, матусю моя мила,
Прости мені, що вижить не зумів.
Прости. Я вмер за Україну,
За наших милих дочок і синів.
Активний учасник Майдану і протестних мітингів часів правління Віті Шапкіна, як прозвали українці екс-президента Януковича за його юнацькі «пустощі», Дмитро Савіцький (а йдеться саме про нього) вистраждав ці слова в суворі й тривожні дні революції Гідності, а потому — з початком неоголошеної війни на сході України. Він виголошував їх від імені кожного патріота Небесної сотні, від кожного українського солдата, який не повернувся до рідного порога. То була справжня, а не надумана мелодія серця, плач серця.
— Я не поет і не композитор, — щиро зізнається Дмитро Савіцький. — Просто бувають, мабуть, такі моменти, коли душі потрібно виговоритися. Ось так і в мене склалося. До речі, почав я писати музику, коли вже вийшов на пенсію. Тож власних пісень маю не так багато – всього до півтора десятка.
Музика ж супроводжувала його все життя, ще з дитячого віку. Батько Дмитра Савіцького – сільський музика, добре володів грою на мандоліні і деяких інших музичних інструментах, тож те його захоплення передалося й синові. Мандоліну він освоїв дуже швидко і вже грав-вигравав на сільському вигоні. Грав й на гармошці. Щоправда, на позиченій у місцевих хлопців. А так хотілося мати свою. Та гармонія — дворядка коштувала на той час недешево — 25 карбованців. Відірвати такі гроші від свого, більш ніж скромного сімейного бюджету, батьки не могли. Тож довелося братися за заробітки самому.
— Назбирав я за літо чимало груш, яблук та слив, насушив і здав потім мішок тої сушні заготовачу, — всміхається своїм спогадам мій співрозмовник. – Так і вторгував на гармошку.
А потім була дитяча музична школа. Закінчив її за два роки, хоч термін навчання в ній був майже удвічі довшим. Коли ж після випускного вечора його ровесники ще думали, куди подавати документи, Дмитро вже твердо знав: тільки музика.
По закінченні педінституту отримав направлення до школи-інтернату на Кіровоградщині. Директору школи, який хотів мати тут духовий оркестр, приглянувся молодий учитель музики і співу.
— А ти на духових інструментах розумієшся? — запитав якось.
— Поки що без поняття, — відповів той. – Але коли треба, навчуся.
І вже через декілька років витинав інтернатський оркестр такі вальси, польки і краков’яки, що навіть до обласного центру намагалися переманити його керівника. Не пішов на те Савіцький, натомість ще й естрадний оркестр створив.
— Пропрацював я в школі п’ятнадцять років. І хоч паралельно викладав музику ще й в музичній школі, тісно мені якось там стало. Уступив я своє місце доньці Люді, яка теж мій інститут закінчила, а сам влаштувався в Будинку культури, де також створив декілька ансамблів, серед них — і духовий. З ним двічі був на конкурсі «Червона рута».
А потім настали так звані перебудовні дев’яності руки, шалений вир яких закрутив й Дмитра Савіцького. Тієї мізерії, що отримував на культурницькій ниві, не вистачало, аби вижити й утримувати родину. Де він тільки не працював! Навіть на графітовому комбінаті, де робоча зміна тривала й до дванадцяти годин.
Не знайшов належно оплачуваної роботи за призванням і в Звенигородці, куди переїхав згодом. Гарував і в будинкоуправлінні, і в низці інших організацій, не гребуючи й тяжкою працею. Врешті влаштувався вчителем музики у Смільченцях. Майже водночас став працювати і в одній з міських шкіл у Звенигородці.
Коли ж вийшов на пенсію, всидіти вдома ніяк не може. Такий характер, каже. Тож і задумав, як зізнається, організувати в місті «свій» оркестр, хоч вже з перших кроків і наразився на перешкоди. Та знаючи, що не звик звенигородський бард відступати від свого, побажаємо йому удачі.
Феофан БІЛЕЦЬКИЙ
Шполянські вісті