Черкащанин Микола Кривоніс знає про часи політичних репресій не з книг, бо пережив їх як був дитино. Як дивом уникнув смерті, “ділив” сніданок із пацюками та виживав із матір’ю на півночі Росії – він розповів Суспільному.
“Якщо ви мене не вб’єте, я поплачу і на цьому буде кінець”
Пан Микола – родом із Тернопільщини. Він – виходець із родини, де кожен був членом підпілля ОУН УПА – Організації українських націоналістів. Зв’язківці, розвідники, а тато – помічник станичного. За це і поплатилися свободою.
“Я виховувався у звичайній сільській родині, але у патріотичній. У нас у хаті часто збиралися, усякі розмови вели. Кобзар був, то брата змушували його читати, бо мав гарну дикцію. Засмальцьована така книга була”, – пригадав чоловік
Разом із мамою його насильно вивези до Росії у грудні 1944 року.
“У нас удома був обшук. Зайшли друкарську машинку і нещодавно надруковані листівки. А ще знайшли брошурку під назвою «У пазурах вампіра» На обкладинці був намальований Сталін, який гризе дитину, а наниз капає кров. Коли знайшли цю брошурку, мене з мамою поставили в куток, усе порозкидали. Принесли машинку. Почалися матюки. Вони до мами: «Что это такое?». А мама каже: «Це німці тікали та все покидали, а дітиська тягнули до хати. Я говорила, щоб не несли»”, – розповів чоловік.
Матір допитували, питали, хто і коли приходив, пригадав Микола Кривоніс:
“Казали, щоб зізнавалася і погрожували: «А то убью твоего щенка». Пізніше ми з мамою говорили, то вона розповіла мені: «Не знаю, де в мені ті слова тоді взялися, але я сказала їм: це не ви його вб’єте, це Господь йому стільки відміряв жити. І якщо ви мене не вб’єте, я поплачу і на цьому буде кінець». І чекіст якось зм’як після цих слів. Пам’ятаю, як він на ліжку розвалився у білому кожусі, бо зима була. Якось так змінився після цих слів”.
Миколу з мамою та молодшим братом повезли у районний центр.
“Закрили нас у приміщенні там. Ми були першими після етапу, який нещодавно виїхав. Ми, українці, навіть діти, знали, що таке етап, що таке «переселка» і що таке «смердюча параша»”, – розповів черкащанин.
У Зборові були майже місяць, додав він.
“Маму вночі викликали на допити. Не били, а тільки на край стільця саджали і казали, щоб дивилася в одну сторону”, – зазначив чоловік.
Пізніше їх перевезли в інший район.
“Ми їхали через Тернопіль, він був розгромлений і знищений дотла. Німці були там в оточенні. Везли нас саньми. На кожних був «стрибок» – хтось із місцевих – і кілька чекістів верхи на конях”.
“Три дні не віддавала мертву дитину”
Далі було саме переселення. До місця призначення – республіки Комі на півночі Росії – їхали близько місяця, пригадав пан Микола. Молодшому братові під час пересилки вдалося втекти.
“Завірюха була – світу не видно. Привезли нас на станцію, а там уже розказали, кому в який вагон. У самому вагоні на підлозі були мерзлі кізяки і пічурка посередині. А ще — вугілля, то трохи розтопили. Але ж вагон дірявий, сніг задувало з усіх боків”, – розповів черкащанин.
Їхали так понад місяць. За цей час, розповів пан Микола, надивилися всякого. Зокрема, він пригадав, як померла дитина у їхньому вагоні:
“Останній вагон був, як вони казали, «для мертвяков». Багато людей помирало. Молоді в основному були лише жінки, чоловіки — похилого віку, і діти. Найменші – ті, яким було років до п’яти – майже всі померли, бо везли дуже довго, хвороби різні чіплялися. У нашому вагоні дитинка теж померла. Жінка, яка з нами їхала, її мама, розповіла, що чоловік був в УПА, командував сотнею. На зупинках потяг довго стояв і перше, що питали, коли відкривали двері, – “Мертвяки єсть?”. То вона три дні мертву дитину не віддавала”.
Йому десятирічному, розповів пан Микола, дуже запам’яталися очі цієї дитини:
“Голубенькі. І усмішка дуже приємна. Ми сиділи поруч на підлозі у вагоні. Йому, мабуть, і двох рочків не було”.
“Ми пройшли пекло на землі”
Тих, кому пощастило вижити, поселили в бараках у республіці Комі.
“Нас привезли на вузлову станцію, погнали у лазню. Дали по шматочку господарського мила, а одяг відправили на обробку. Вошей було – це страхіття. Дали по шматку мила і по тазику води. Пожаліли навіть води”, – пригадав чоловік.
Пізніше людей почали розвозити по різних пунктах:
“Нас привезли в ліс, у бараки. Там уже були люди. Вони приїхали туди раніше, з Кубані, то казали нам, що нас привезли «на курорт». Їх привезли туди у 37-му році і оці всі бараки, як тепер говорять, інфраструктуру, комендатуру, магазини – все це вони будували”.
У тих краях, зазначив Микола Кривоніс, було досить холодно: у червні ще міг випасти сніг.
“Десь метрів по п’ятдесят довжиною були ті бараки. По дві сторони нари. Перед тим, як пустити на ці нари, цирюльники стригли людей під «нульку». А в мами було дві коси по пояс. Вона каже: «Хіба з головою, не дам». Вони її схопили, тримали і коси обрізали. Але не під «нульку», лише косу. Пізніше й інші жінки підняли бунт і не дали стригти так коротко”, – розповів черкащанин.
Увечері, додав він, їм прийшли видавати “хлібні картки”: йому на 400 грамів хліба, мамі –на 900:
“Але треба було йти в магазин і викупити його по державній ціні. Цей хліб був як пластилін, із нього можна було коників ліпити. Увечері отоварювали на завтра. То я зразу побіг у магазин, узяв той хліб. Сидимо з мамою на нарах, щипаємо, їмо. Трохи залишили і на наступний день. Вранці встаємо – ні крихти хліба – щури з’їли. Це така трагедія була”.
Працювали у лісопункті, а з поживи мали хлібину на день, розповів чоловік. Умови, з його слів, були нестерпні:
“Коли йшли додому з роботи, то везли на санчатах із собою обрізки. Бо хоч ліс був поряд, але не рубали ж його. Топили хоч якось, щоб було тепло. Умови були жахливі. Туалет від барака стояв метрів за тридцять. І от я вже пізніше коли це переосмислював, розумів, як важко жінки старенькі добиралися туди зимою в сорокаградусний мороз. Це ж стільки жаги до життя в людині. Один Господь знає, як ми це все пережили. Я часто кажу онукам і правнукам, що ми пройшли пекло на землі. Нас, мабуть, Бог тримає на світі у такому віці як символ боротьби”.
Далі, пригадав чоловік, було різне.
“Пізніше дозволили ходити по селах. Там росли картопля і капуста. Далеченько, але ми ходили, купували. Тоді я перший раз побачив, як їдять сиру картоплю – щоб не було цинги”, – розповів він.
“Мама російську так і не вивчила”
Через рік, розповів пан Микола, вже після перемоги, змогли звідти вирватися і повернутися до рідної Тернопільщини, де переховувалися.
“Думали все-таки як додому вирватися. У 1946 році нам прислали гроші з дому. Мама, звичайна сільська жінка, далі Тернополя ніколи не була, і то раз чи два за життя. Але ми поїхали”, – розповів він.
Спершу – до Котласа. Їхали з військовослужбовцями: “Вагон був не пасажирський, а товарний. Але чистенький, не холодний. Справа сиділи вони, а зліва кут пустий. Ми туди забилися. Це були, як ми їх називали, червонопогонники, чекісти, 5 чи 6 людей. Щось вони почали говорити, а мама російською не вміла, так і не навчилася за майже два роки. І між ними був українець, то він почав із нами говорити українською. Якось вночі перевіряли документи на станції, то нас мало не зняли з потяга. Вони тоді розсілися і нас закрили”.
Із Котласа, розповів чоловік, поїхали до Кірова, потім – на Москву, а вже звідти – у рідний Тернопіль.
“Львів тоді був більше русифікований, ніж Тернопіль. Бо Тернопіль під час війни розгромили, то вони (росіяни, – ред.) не дуже туди перлись. А у Львів багато наїхало”, –пояснив пан Микола.
Його сестру, розповів чоловік, у 1948 році засудили у Львові, дали 25 років. Брат і батько отримали по десять років ув’язнення.
“Мама – теж десять. Щоправда, судили її не по політичній статті, а за втечу. Звільняли уже після смерті Сталіна, достроково”, – розповів пан Микола.
У 1969 році чоловік переїхав жити на Черкащину. Про своє дитинство у засланні нині розповідає дітям і онукам.
“Вони мені кажуть: «Ти наче книжку читаєш». А ми ж це все пережили. Україна весь час у боротьбі. І характерно, що завжди у всьому звинувачують нас. Поки Росія буде у такій калгаті, як зараз, ми спокою не матимемо”, – зазначив Микола Кривоніс.
Але Україна, впевнений він, обов’язково переможе.
