Дата публікації
Перегляди: 2
— Якби ще років з десять-двадцять тому мені хтось сказав, що житиму у сільській місцевості і з задоволенням поратимуся на городі і в садку, нізащо б не повірила, — з посмішкою зізнається шполянка Раїса Надточій. — В молоді роки стверджувала, що ніякі принади не змусять повернутися жити з квартири в будинок. А зараз звиклося, з чоловіком із задоволенням працюємо на присадибній ділянці, поступово доводимо до ладу старенький батьківський будинок. Якось уже і в Черкаси їхати не надто хочеться, як було в перші роки після переїзду. Так, хіба в нагальних справах.
Онукові Владику також подобається на обійсті у дідуся з бабусею. Тут просторіше, ніж у квартирі, тож у період дистанційного навчання він залишався у Шполі на тривалий час.
Родом зі Шполи, Р.М.Надточій ще в юності виїхала з рідного міста на навчання, згодом з чоловіком Сергієм Юрійовичем багато років трудилися в обласному центрі, а також за кордоном, в колишній Німецькій демократичній республіці.
У Шполі проживала мама та інша рідня, до якої наві- дувалися Надточії. А коли матері не стало, аби шполянська хата не стояла пусткою, шість років тому вони переїхали жити до Шполи, залишивши квартиру єдиній доньці Ніні.
Дворики, як і городи біля них, у нашому місті здебільшого невеликі, та однак кожен квадратний метр потребує догляду. Освоюючись на новому місці, з року в рік господарі почали дбати про подвір’я — і сьогодні воно перетворилося на затишний квітучий сад, куди приємно вийти чи то працювати на ділянці, чи просто відпочити надвечір при заході сонця.
Зважаючи на розміри садочка, Раїса і Сергій Надточії висадили карликові фруктові дерева, які вже розпочали плодоносити, а під ними висіяли газонну травичку. Поруч виблискують під жовтневим сонечком рясні густо-сині грона винограду. Знайшлося місце для кількох струнких і доглянутих рядочків полуниці. Та найбільше місця на ділянці все ж займають квіти, особливо хризантеми. Подекуди шаровидні красуні так розрослися до осені, що пишні розквітлі кущі аж торкаються один до одного, що під ними не видно й грунту. А онде красуються високорослі хризантеми, так звані букетні, які годяться на зріз. Поруч з ними, як дітки, вишикувалися укорінені саджанці карликових хризантем, зростом до 20 сантиметрів, які вже встигли заквітувати жовтими, як маленькі сонечка, квітами.
— Улюбленці багатьох квітникарів і шполян шаровидні хризантеми об’єднані під назвою мультифлора, — пояснює Раїса Миколаївна. — Проте ми з чоловіком якось, не домовляючись, присвоїли кожному кольору свої імена. Малинову називаємо «малинкою», червону — «червоний оксамит», є також «бронзовий мішка», біла — «ніжність», «ромашка», «ніка» та «бордо». Нинішньої осені ось-ось розквітають нові сорти «мулен руж» і «лососева», яка має бути червона з білим обрамленням. Незабаром заквітують низькорослі крупноквіткові «турбілон» і «фрейда».
На присадибній ділянці Надточіїв знайшлося місце і для невибагливих маргариток, які у них квітують навіть зараз, у жовтні, троянд, лілій та інших рослин. До речі, одну трубчасту таку ароматну лілію Раїса Миколаївна виростила з дрібненької лусочки на клумбі біля багатоквартирного будинку, а потім привезла до Шполи.
До повернення на малу батьківщину у Раїси Надточій була досить цікава робота. Вона працювала інженером-метрологом фізико-хімічних і температурних засобів вимірювання на підприємстві «Черкасистандартметрологія» і відповідала за повірку термометрів, манометрів, лічильників води, тепла, віскозиметрів та інших приладів. Чоловік трудився столяром та на інших роботах.
Так склалося, що в радянські роки подружжя три роки проживало і працювало за кордоном.
— Спершу вільнонайманим через військкомат до Німецької демократичної республіки (НДР) у місто Десау виїхав сам, — уточнює Сергій Юрійович, — а через рік до мене прибула й дружина.
— Зараз важко й уявити, що відчувала у той час (1987 р.) радянська людина, яка переїхала до Німеччини з країни, де був тотальний дефіцит, де не те що, інші товари, а навіть звичайне мило можна було купити лише за талонами, — згадує Р.Надточій. — Коли я вперше після прибуття в НДР зайшла до магазину, де на вітринах пропонувалося безліч видів ковбас, іншої м’ясної продукції, до того ж, все те було доступним у необмеженій кількості, то пережила неабияке здивування, якщо не сказати більше.
Немало наших знайомих так і не повернулися до України, залишившись жити за кордоном. Однак попри відмінні умови роботи й проживання важко було впоратися з ностальгією за Україною, нашою донечкою, яку всі три роки роботи в НДР ми не мали права взяти з собою. Тож їй довелося у той час проживати з бабусею. Додому в Україну повернулися у 1990-ому році, коли відбулося падіння Берлінської стіни та завершилася так звана холодна війна між диктатурами і демократіями.
Розмірковуючи про життя, Сергій Юрійович зізнається, що ні він, ні дружина не шкодують, що колись повернулися до рідних, на Батьківщину. І додає, що своє щастя і покликання вони сповна знайшли тут, поміж земляків.
Ольга Гриценко
Шполянські вісті
