Подружжя черкащан Любов та Анатолій вдруге переживають війну. Розповіли, що навіть уявити не могли, що всі жахіття можуть повторитися, але вірять у перемогу, як і тоді, в далекому 41-му.
Вона — учасниця війни, а він — бойових дій. Разом вони 68 років, розповідає Суспільне.
Анатолія Яковича війна застала у торговому порту, де працював муляром. У 1941 йому було п’ятнадцять. Після закінчення бойових дій його забрали до старшинської школи, далі ніс службу на тральщику.
“Німці закидали Баренцове море, Карське море мінами і ми тролінням займалися. Це була дієва армія. Нас зранку випроводжали з музикою і ввечері з музикою зустрічали. Чому? Тому що кораблі підривалися”.
Судно, на якому працював Анатолій Якович, винищило тридцять мін.
“Є, наприклад, міна, на тросу на визначену відстань її занурюють. Опускаються трали й вони підрізають той трос, і вона спливає. А тоді — розстрілювали із пушок. Ну було так, що прострелять міну, а вона не зривається, треба було тільки вибухівку ставити. Я був старшина шлюпки. Як ми це робили? Підходимо до шлюпки і так чітко команда відпрацьована. Почепив вибухівку і — вперед. То вже хлопці й весла тріщать”.
Прослужив на тральщику два з половиною роки. Згодом на цьому ж судні вирушив на Далекий Схід. Тоді ледь не попрощався із життям.
“Коли ми потрапили у кригу, нас почало стискувати. Криголами були безсилі і прийшло рішення втопити кораблі. Кораблі почали тріщати. Нічого не вдієш. Нас одягли по парадній формі, вишикували і сказали: «Прийшов наказ керівництва держави кораблі втопити». Всі мовчки стояли, чекали наказу. Ми постояли півтори години. Коли начальник політвідділу оголошує: «Товариші, ми врятовані!». Вітер подув зі сходу, почав розширяти кригу”.
Натомість Любов Андріївна, коли почалася війна, була школяркою. Німці проходили повз її село: “Прийшов якийсь до нас німець, хотів ночувати. Але не можна було відмовити. Мама тоді перев’язала нам голови, а нас було троє, поклала на землі, наче ми хворі на тиф. То той, хто прийшов, подивився і не ставали вони у нас, не ночували”.
Ранок 24 лютого 2022-го знову нагадав про події, які вже довелося пережити у 41-му. Тільки нині, зі слів Любові Андріївни, все набагато моторошніше.
“Німці наступали на мотоциклах – на «каруцах», як вони казали. А наші пішки тікали. Ми геть були не готові. Ну, Радянський Союз був не готовий. Так, як оцей зараз падлюка напав. І зараз він воює ракетами. Німці не робили такого, вони могли село спалити, людей покарати, а так вони не чіпали селян. Отакого не було, щоб мирне населення знищувати, міста знищувати”.
Анатолій Гей готовий допомагати військовим хоч і зараз: “Мені хотілося б зробити хорошу справу, десь молодих повчити і самому користь зробити – я добре володію снайперською гвинтівкою, я б тихенько їх…”
Перемога буде за українцями, щиро вірить Анатолій Якович. А все через український дух, якого не знищать жодні ракети.
