Дата публікації
Перегляди: 106
Пісня «Коли весна прийде, не знаю. Пройдуть дощі, зійдуть сніги…» з відомого кінофільму «Весна на Зарічній вулиці» завжди викликала і викликає щемливі спогади у шполянки Лідії Максимівни Пустовіт. Саме цієї прекрасної пори оновлення природи познайомилися зі своїм чоловіком Віктором Юхимовичем, разом з ним та друзями виконували пісню під час родинних посиденьок.
Так склалося, що свій 80-ий, ювілейний день народження Лідія Максимівна зустрічає не в парі. Проте, розмінюючи чергове десятиліття свого життя, вона все згадує й улюблену романтичну пісню, й чудових людей, з якими зводила доля у різні роки. А найбільша її радість і гордість — то велика родина.
Альбоми з фотознімками, де Лідія і Віктор Пустовіти ще молодші, а довкола них, як квіточки, три онучечки. А ось вони з дітьми або онуками. Бог подарував у цю сім’ю трьох дітей і шістьох онуків.
— Днями гостювала в мене старша донька Лариса, — хвалиться ювілярка. — Допомогла по господарству. А коли вона в Черкасах, де проживає та працює, то щодня телефонує.
У Шполі проживає з сім’єю один з двох її синів-близнюків Ігор. Навідується до матері, тож самотньою пенсіонерка не почувається. Ось і зараз завітав до бабусі з наймолодшим онучком Кирюшею. Інший син, Юрій, нині на роботі за кордоном.
Здобувають різні професії її старші онучки. Даша навчається в Черкаському інституті пожежної безпеки, Марина здобуває фах художника-дизайнера, а Софійка здавна мріяла стати ветеринаром і нещодавно вступила до профільного технікуму. Тим часом найстарший з онуків працює в Данії.
Чим більше років залишається за плечами, тим частіше згадує бабуся про своє життя, молоді роки.
— Третю міську школу, так звану «абазинку», закінчила у 1959 році, проте далі вчитися не було за що. Мене та двох старших братів Якова й Анатолія мати виховувала самотужки. Таких напівсиріт тоді, у післявоєнний період було багато. Наш батько не повернувся з війни 1941-1945 років, — ділиться сокровенним старенька.
Не маючи змоги здобувати професію у навчальному закладі, вчорашня школярка Ліда самостійно шукала роботи.
— У той час було непросто отримати робоче місце на Шполянській меблевій фабриці. Влитися в колектив допомогла сусідка і подруга Раїса, — продовжує вона. — Не скажу, що доводилося легко — мене поставили на шкідливе виробництво, де в цеху з допомогою преса, клею фанерували щити. Однак невдовзі від стійкого запаху клею проявилася хвороба. Спасибі, керівники, зокрема директор Мліївський Борис Наумович, зглянулися і перевели на ділянку, де на свіжому повітрі розпилювали заготовки. Мені потрібно було підносити та відносити дошки, шестиметрові «п’ятдесятки», «шістдесятки».
Згодом Лідія Пустовіт була переведена до верстатно-заготівельного цеху, де з часом стала верстатницею, бригадиром, трудилася й змінним майстром аж до виходу на заслужений відпочинок. Її трудовий стаж на меблевій фабриці становить 38 років. До слова, мати трьох дітей, вона майже не була у відпустках по догляду за малолітніми дітьми.
У ті часи підприємство виробляло продукцію цілодобово, а колектив з майже трьохсот працюючих трудився у три, пізніше у дві зміни.
Лідія Максимівна пригадує, що значно кращі умови праці — обігрів приміщень, аспірація, оновлення обладнання, підвищення зарплат — настали для колективу після приходу до керівництва Шлямара Г.Ю.
Ще більше, 45 років свого життя віддав цьому підприємству її чоловік Віктор Пустовіт. Не дивно, що саме на роботі майбутнє подружжя й познайомилося.
— Одружившись, ми взялися впорядковувати хату, яка дісталася у спадок, розширювалися, добудували на обійсті погріб, повітку. Аби обкласти житло плиткою, Віктор брав напрокат у Нечаєвому спеціальний верстат і сам виготовляв кахлі, — додає.
Важка праця на фабриці, домашнє будівництво, виховання дітей, а потім онуків. За тими клопотами не зогледілася бабуся Ліда, як більша частина життя залишилася позаду. Три роки тому вона провела в останню путь свого чоловіка. Немає серед живих багатьох з тих, з ким довелося працювати на фабриці. Нагадують про дружний колектив хіба старенькі пожовклі фотографії.
Не падати духом, крім рідних, допомагають пенсіонерці цікаві книги, читанню яких вона приділяє немало часу. А ще улюблені квіти. До її дня народження, який відзначає 31 березня, попри весняні снігопади, на клумбі вже заквітували тендітні підсніжники. Милуючись ними, бабуся Ліда ніби повертається в молодість, нелегку, але, на її переконання, щасливу.
Ольга Качан
Шполянські вісті