Дата публікації
Перегляди: 137
— Любо, ти вже ніби трохи оклигала, то заміни сьогодні на посту чергову медсестру, — звернувся до своєї пацієнтки лікар травматологічного відділення Василь Устимович Юраш, де вона лікувала поламану ногу.
І після того випадку сталося, як у тій приказці мовиться: нічого не буває стабільніше, ніж те, що було тимчасово. Маючи навики надання медичної допомоги, Любов Канівець почала освоювати особливості роботи у цьому відділенні районної лікарні, де трудилася кілька десятиліть, до виходу на заслужений відпочинок.
Протягом 45 літ роботи у травматологічному відділенні Шполянської райлікарні Любов Петрівна Канівець пліч-о-пліч з лікарями та іншим медичним персоналом повернули до повноцінного життя сотні людей, які й через роки пам’ятають про вчасно надану допомогу і дякують своїм рятівникам. Зокрема й Любові Петрівні.
— А був же час, коли я дуже боялася погоджуватися працювати у травматології, — зізнається вона у розмові. — Щодня бачити людські страждання, виконувати роботу, яка часто важка не лише фізично, а й морально. Проте з часом усього навчилася і звиклася зі своїми обов’язками.
Хоч після закінчення школи Люба влаштувалася на роботу у місцевий побуткомбінат, а невдовзі рідня допомогла їй влаштуватися на дворічні курси від Червоного Хреста, які діяли в Шполі. Так здобула фах молодшої медичної сестри, чи, як їх раніше називали, санітарки і перейшла на роботу в реєстратуру поліклініки.
— Раніше працівники організацій періодично виїздили працювати на поле, сапали буряки, картоплю та іншу сільськогосподарську рослинність. Під час однієї з таких поїздок трапився нещасний випадок, внаслідок чого я зламала ногу, — пояснює Л.Канівець причину своєї травми, з якою лікувалася у травматологічному відділенні. — На той час травматологічне відділення знаходилося у старій будівлі біля центрального ринку.
За свою багаторічну працю Любов Петрівна удостоєна звання «Ветеран праці». Так склалося, що в родині Л.П.Канівець з травматологічною службою пов’язана не лише вона. А й рідний брат Дмитро працював лікарем-травматологом у Хмельницькому. Є у них серед рідні й інші медичні сестри. Добрим словом про роботу Любові Петрівни відгукуються не лише шполяни, яким вона допомагала відновити здоров’я і повернутися до повноцінного життя, а й колеги, з якими довелося трудитися десятиліттями. Директор Шполянської лікарні імені братів Коломійченків Василь Петрович Уманець не одне десятиліття працював пліч-о-пліч з Любов’ю Канівець. При згадці про неї, досвідчену медичну сестру, керівник медичного закладу говорить лише слова, які засвідчують шану і повагу: «Це порядна, людяна медичний працівник, яка завжди вміла співчувати хворим і ставитися з розумінням до всіх, з ким працювала. І як медсестра, і як людина, вона заслуговує лише на добрі слова».
Говорячи про трудову діяльність, не можна оминути й особистого. А з цього боку життя не завжди тішило шполянку, яка щодня поспішала рятувати і підтримувати хворих. Хай у самої і не встигали заживати душевні рани. Так, вона мала щасливу сім’ю, гарних дітей, Олену і Миколу. Та Любові Петрівні випала жахлива участь — у розквіті літ і життєвих сил поховати свого красеня і розумника, відомого спортсмена, сина Миколу.
Після тієї страшної події минуло чверть століття. Та хіба час у змозі загоїти таку рану?…
Поховала й чоловіка. Та на світі її тримають інші найдорожчі люди. Найперше — донька Олена, яка підтримує маму, щодня телефонує і частенько навідується. А ще онуки, друзі і знайомі.
24 травня Любов Петрівна Канівець відзначає свій поважний ювілей — 80-річчя. Тож від усіх тих, кому свого часу вона допомогла відновитися після хвороби, хочеться побажати ювілярці не звертати уваги на вік і залишатися життєрадісною людиною. Нехай не в’яне краса вашої душі, хай не зникає добра надія вашого серця, нехай кожен день радує щасливими зустрічами та святами в колі дорогих людей.
Ольга Гриценко
Шполянські вісті
