15 червня 2025, 19:37
У Черкасах щотижня проходить акція на підтримку військовополонених і зниклих безвісти захисників — «Не мовчи — полон вбиває». Щонеділі на Соборній площі збираються рідні, друзі, волонтери, військові та інші небайдужі мешканці міста, щоб нагадати про тих, хто перебуває в полоні або вважається зниклим безвісти, і закликати до більш активних дій щодо їх повернення. До однієї з таких акцій долучився ведучий проєкту «Міста» телеканалу «Дім» Анатолій Анатоліч, пише канал «ДІМ»
«Багато людей збирається на такі акції в Черкасах. Проїжджаючі автомобілі сигналить на підтримку. Багато дітей з табличками «Поверніть тата додому», «Де мій тато?». Дуже боляче на це дивитися», — поділився Анатолій Анатоліч.
Повернення свого батька Сергія Волошенка чекають 11-річний Андрій, його мама Ніна і старша сестра. Сергій (позивний «Травень») — водій-механік 110-ї ОМБр, зник безвісти 9 грудня 2024 року в Донецькій області під час виконання бойового завдання під селом Благодатне Волноваського району.
«Пів року тиші. Ми зверталися в усі інстанції. Ніхто нам нічого не може сказати, ніякої інформації про чоловіка. Його побратими повідомили, що була складна ситуація і пошукові заходи проводити було неможливо. Ми виходимо на такі акції, щоб люди бачили, що в родинах поруч є таке горе, що людина може зникнути безвісти й про неї нічого не відомо. Але ми всі дуже чекаємо на нашого тата. Дочка цього року закінчила школу, вона мріяла на випускному станцювати з татом вальс. Ми сподіваємося, що він живий, і чекаємо на нього», — розповіла Ніна Волошенко.
Постійні учасники акції — родина Садовських. Сергій Садовський сам пройшов через російський полон, в неволі пробув 2 роки та 4 місяці. Сергія тримали в колонії на окупованій території Луганської області. Його звільнили в межах обміну у вересні 2024 року.
«У полоні я втратив 20 кілограмів. Постійні побої, тортури струмом. Коли нас вели на допит, біля голови могли вистрілити — на психіку так тиснули. Організовували «маски-шоу»: забігали й забивали всіх 500 осіб, які перебували в секторі. Це було буквально щотижня», — згадує він.
«Потім якось заходить їхній інспектор, називає моє прізвище: «Збирай речі, ти їдеш по етапу». Я подумав, що мене кудись далі відправляють. Нас посадили в “воронок”, привезли в Луганське СІЗО, провели повний огляд, перекинули в другий «воронок» і потім повезли до Росії. Коли нас везли, один з конвойних каже: «А що у вас за привілей, що ви на обмін потрапили?» І тоді ми тільки дізналися, що ми їдемо на обмін. Потім літак з Росії до Мінська. Коли я опинився в Україні, то не повірив цьому щастю, я цілував прапор, цілував землю», — продовжив колишній військовополонений.
Коли Сергій йшов на фронт, його синові Мар’яну було 3 роки, а коли повернувся — вже 5,5.
«У нас була дуже важка ситуація. Чоловік півтора року вважався загиблим, тому що в Росії опублікували його документи, що він нібито «двохсотий». І тільки через півтора року з полону вийшов його побратим і повідомив, що чоловік живий. Але ці півтора року мені снилося, що Сергій живий, я вірила. Головне — вірити та сподіватися», — поділилася Ольга Садовська.
Поки чоловік був у полоні, Ольга з сином брала участь у таких мітингах у різних містах — у Києві, Запоріжжі, Черкасах, Дніпрі…
«І чоловіка, слава богові, повернули. Тепер ми боремося за його побратимів, які досі вважаються зниклими безвісти. Вони служили з моїм чоловіком у складі 57-ї ОМБр, 34-го і 17-го батальйонів. Вони на початку війни встали на захист Луганського напрямку, вели бої за населені пункти Новотошківка і Тошківка», — сказала Ольга.
Оксана Коцуконь — співорганізаторка акції «Не мовчи — полон вбиває» в Черкасах. Син Оксани — Олександр «Арс» — служив в «Азові», початок повномасштабної війни застав у Маріуполі. Загинув 22 березня 2022 року, коли під час виконання бойового завдання потрапив під танковий обстріл. Олександру було 22 роки.
На згадку про сина Оксана зробила на руці тату з портретом Олександра і його останнім повідомленням: «Але вдруг що, я б не хотів з Вальхали дивитися, як ви плачете».
«Найстрашніше для батьків — втратити свою дитину. Але, на жаль, сьогодні таких сімей, як моя, дуже багато. І, в тому числі завдяки таким акціям, ми тримаємося один за одного. І ми не маємо права опускати руки, тому що наші діти віддали своє життя за те, щоб ми жили. Мене тримає віра в те, що зло обов’язково буде покарано, і що Україна переможе», — наголосила Оксана.
Вона повідомила, що акції в Черкасах почали проводити у 2002 році. Спочатку людей виходило небагато, але їхня кількість поступово збільшувалася. Якщо раніше мітинги проводили раз на місяць, то з минулого року їх організовують щотижня у неділю.
«Ми тут стоїмо для того, щоб це бачила не тільки Україна, а щоб усі країни світу бачили, що ми — єдині, ми — українці, ми — патріоти. Ну, як можна сидіти вдома, коли ти знаєш, що в цей час твоя рідна людина в полоні піддається тортурам. Когось вбивають, когось катують. Когось досі не знайшли, не повернули тіла, і родини не можуть навіть поховати своїх рідних. Як можна сидіти? Так, ми не можемо вплинути глобально на це питання, але нехай весь світ бачить, нехай вся країна бачить. І коли хлопці виходять з полону, вони кажуть, що до них іноді доходила інформація про такі акції, і це додавало їм сил, бо вони розуміли, що їх чекають вдома. А як кажуть, коли ти знаєш, що на тебе чекають, то ти повернешся навіть з пекла», — резюмувала Оксана Коцуконь.
