Днями відбулась 32-га річниця події, яка назавжди змінила життя мільйонів. Адже 16 жовтня 1988 року показали першу серію “Рабині Ізаури”… Про “серіальні” черкащан вподобання розповідає краєзнавець Борис Юхно.
Загноблена і непідступна
Я канєшно понімаю шо нещасних нада жаліть, ну ця невільниця мене вибісила вже через тиждень: дівчата в общазі стали якимись замріяно-притрушеними. А ще на курсі з’явилися свої Леонсіо, Роза та інші типи, бразильських імен яких тепер не пригадаю. Але як забути, що вже навесні наступного року все, що раніше називалося городами та дачами, стало фазендами! Те слово у нас неочікувано моцно вкорінилося, й дотепер можна почути, хоч вже й не так часто.
Тоді в Союзі ще рулила ідеологія, тому в “Рабині” напрочуд доречно аристократи виставлялися підступними й пожадливими експлуататорами, а прості труженики плантацій – ісключітєльно позитивними персонажами. Ізаура – бідна сирота, яку виростила добра сеньора Естер. Завдяки їй дівчина отримала гарну освіту та шляхетне виховання. Але зі смертю патронеси Ізаура опинилася у штаті прислуги сім’ї Алмейда, а там її почав грязно домагатися вусатий покидьок Леонсіо, ще й Роза кошмарила. Карочє – ужас під пальмами.
Навзрид прям
Ну все це ніщо у порівнянні з часами, коли заплакали багаті. Отут на контрах їм я вже просто цинічно ржав. Рівно удвічі старша своєї героїні, 17-річної Маріанни, давно перезріла для такої ролі Вероніка Кастро не могла не веселити своїми рожевими шмарклями. Ну ладно, така у неї роль. Але ж я вважав, що країну, нехай і після путчу 1991 року, все ще населяють адекватні люди. Але коли 1992-го “Маріанна” приїхала в Москву…
Так, по порядку. Як потім з’ясувалося, серіал “Багаті теж плачуть” вийшов у переломний для всього (тут без конкретики – “всього”, і всьо) час. Телекерівництво засумнівалося – а чи матиме ця байда успіх, коли таке робиться? Але коли Останкіно завалили листами, а під телестудією почалися істерики, серіал повернули в ефір, тепер дуплетом – двома серіями по 25 хвилин.
Приїзд Вероніки Кастро до Білокам’яної мав ефект польоту Гагаріна в Космос. Дівчата стриглися “під Маріанну”, новонароджені Маріанни обскакали Лєн і Наташ, мужики почали озиратися на опецькуватих крутозадих чорнявок із затуманеним поглядом, чиї очі встигались бути поміченими.
Сюжет всьо про то же. Бєдна, но чесна дєвушка Маріанна Вілларіба… Віллабаджо… а, Вілльяреаль, втратила татка і покинула дім, в якому її щемила мачуха. У столиці попала в сім’ю Сальваттера. Там ше сина загубила – от не помню, звідки у чесної дєвушки взявся син – та серій 100 його шукала. Кажись… Ага, точно: тоді вона трохи подалася кукушкою і нікого не узнавала. Да, да! Я теж кусочками бачив кілька серій, просто так склалися життєві обставини з огляду на наявність одного телевізора та повної відсутності інтернету.
Дальше затуркана женщина удочерила дівчинку з притулку. А потом оказалось – Маріанна зовсім не бідна, а прям наоборот. Ну вобшем – тіпічні сюжети мексиканської жизні.
“Марі полюбіла Хуана”
“Просто Марія”: ще один люта пандемія, що добряче стеліпала ряжанку в головах благочестивих домохазяйок. Юна дівчина на тіпічнєйше мексиканське ім’я-прізвище Марія Лопес з провінції їде у велике місто. Ясен перець – не од харошої жизні. Тут появляється підтоптаний парубок, ім’я і прізвище якого теж не можуть претендувати на оригінальність, бо як кожен другий тамтешній називався він Хуаном Карлосом. Але цей Хуан Карлос був багатий, не то шо остальні. Потом якось між ними случилася близькість по-взрослому, тобто без трусів. Може даже Марія не поняла, шо вона случилася чи не поняла, шо то був секс (“що це було?” – “секс” – “фу, не роби так більше”). Та невдовзі пара в хлам розіс*алася. І нада ж! Якраз на третьому місяці без місячних, коли неіскушонна Марія запідозрила, шо шото воно не то. Вобшем – зради, каяття, купа персонажів з олігофренічними діалогами та інша відповідна сюжетна лоботомія. Маша, – ну тобто Віка, Вікторія Руффо, – теж приїхала в Росію, але вже не тільки ліцом поторгувать, а й трохи заробити: знялася в рекламі “МММ” разом з Льонєю Голубковим.
Сага про Сісі (і компанію)
Па-ба-ба-ба-бам!!! І ось він, жирнючий слой збитих в тазіку слівок на телесеріальному торті! Витираємо ручки об пєрєднік, поправляємо бігуді – і здрасьтє, страсті!
“Санта-Барбара” стала першою американським милом, яке зайшло в пострадянські організми через усі можливі отвори, бо тривало то не рік і не два, а цілих… О, Боже! Цілих 10 років, від січня 1992 року до квітня 2002-го, ми спочатку раділи їм, а потім терпіли Сісі Кепвелла, Круза, Мейсона, Джину, Келлі та ще достобіса всяких акторів і акторок, у яких кльові зубопротезісти. Десь читав, й самі вони до крику замахалися жити в чиїйсь шкірі, думати чужою головою і промовляти найдебільніші тексти. За цей час було показано 2040 серій: постійно хтось помирав, народжувався, гепався зі сходів, втрачав майбутню дитинку, впадав у кому, вигравав суди, програвав суди, залітав на акціях і просто залітав… Главу сімейства зіграло шестеро акторів, в образі Келлі Кепвелл з’явилися три актриси. Отак прикинув – та в нас самих, тобто у нас із дружиною, поки йшло кіно, народилося двоє дівчаток, а коли воно скінчилося, старша вже навчалася в третьому класі.
Сюжету нема, просто якийсь двіж з різним рівнем інтенсивності. Монотонний трах мізків глядача. Коли сценаристи вкотре повторилися і не помітили, їм на те вказали американські шанувальки серіалу: були такі, хто слідкував, а може й записував. І тоді автори пішли на рішучий крок: у “Санта-Барбарі” з’явилися привиди й прибульці. Так продукт став остаточно клінічним, а чи він взагалі чимось закінчився, мені невідомо. Навєрно всі погибли в авіакатастрофі, коли лайнер врізався в поїзд на мосту і впав у воду. На теплоход.
