Дата публікації
Перегляди: 7
Закохана у рідну землю, жителька Зеленої Діброви Галина Іллівна Красицька все життя віддала рідному селу. Тут народилася у 1941 році, закінчила школу, вийшла заміж, трудилася увесь вік у колгоспі.
— Нас у родині було двоє дітей, — розповідає про себе, — я і молодший на два роки брат. Народилися ми під час війни, а вже до її кінця залишилися сиротами — тато загинув на фронті.
Тож і дитинства, як зізнається, у них не було. Відразу після закінчення школи подалася працювати у колгосп. Їй на той час ще й 14-ти років не виповнилося.
— Люблю землю, — продовжує жінка, — і всю роботу, пов’язану з землею.
Недарма всі 40 років свого трудового життя Галина Іллівна очолювала рільничу ланку, а взимку працювала на фермі, підміняла доярок.
Ланка, яку очолювала, завжди була в передовиках. «Колектив у нас був дружний, дівчата беручкі до роботи», — пояснює.
Неодноразово обиралася депутатом сільської ради, входила до правління колгоспу.
Та 40 років у трудовій книзі — це лише частина трудового життя Г.І. Красицької. Роки роботи у колгоспі після школи до стажу не увійшли, хоча то був найважчий період. Сьогоднішні 14-річні діти навіть уявити собі не можуть, що в такому віці наші дідусі й бабусі вимушені були тяжко трудитися.
Та попри нелегке життя, знаходився час і на відпочинок, на цікаві зустрічі.
Однією з таких стала зустріч з майбутнім чоловіком Іллею Карповичем Красицьким. Познайомилися на роботі в колгоспі, де обоє працювали. Трудилися поруч, а згодом Галина дочекалася коханого з армії. Після цього побралися і сорок років не розлучалися.
Подружжя виховало трьох дітей — сина Віктора, доньок Світлану і Таїсію. Надбали внуків.
— Раніше як люди жили? — запитує Галина Іллівна і сама ж відповідає, — З піснею. Співаючи і трудилися, і відпочивали. Не було інтернету, тож вечорами молодь збиралася, спілкувалася і співала пісень.
З тих пір минули десятиліття, а Галина Іллівна ледь не щодня перебирає в пам’яті українські пісні, які дарували радість і додавали сили жити.
— Буває, вночі мені не спиться, — продовжує розповідати, — то сідаю і пригадую тексти пісень, які знала ще з дитинства.
Старовинну українську народну пісню пізнала ще дитям. До її бабусі вечорами сходилися подруги. Бабуся ткала на верстаті, а жінки шили-вишивали і співали. Визираючи з теплої лежанки, маленька Галинка запам’ятовувала кожну мелодію, кожне слово.
У зрілому віці брала участь у художній самодіяльності. Й тоді вже зі сцени лунали старовинні українські пісні.
— Сьогодні вже багато моїх подруг, з якими разом співала, немає в живих, — бідкається.
А коли Галину Іллівну запитують, яка ж у неї улюблена пісня, то з посмішкою відповідає: «Я всі люблю — і журливі, і веселі».
Ще в минулому році, коли відсвяткувала в колі рідних 80 років, Галина Іллівна брала до рук вишивання. Усім своїм дітям і онукам вишила весільні рушники, сорочки. У рік свого 80-річчя теж порадувала вишитими сорочками найрідніших людей. «Зараз вишивати вже не подужаю, — каже й додає, сумно посміхаючись, — в молодості при лампі вишивала, а зараз й лампа не допоможе».
Берегиня роду, Галина Іллівна Красицька сміливо може назвати себе щасливою людиною. В оточенні люблячих дітей, онуків, правнуків вона ніби молодіє душею. Зустрічає кожен свій день, дякуючи Богу за долю, за життя.
Матусю рідна, моя ніжна перепілко,
Любові до життя ти маєш стільки,
Що нею можна весь накрити світ,
Було би світла того на багато літ.
Так любов до неньки висловлює в своїй поезії донька Таїсія. І вся родина, схиляючи голову перед натрудженими матусиними руками, бажає їй здоров’я і довголіття.
Катерина Вальчиковська
Шполянські вісті
