Дата публікації
Перегляди: 119
Ці слова відомий кінооператор Михайло Іванов часто повторює, розповідаючи про свого батька – режисера і сценариста, письменника Віктора Михайловича Іванова. Саме завдяки Віктору Іванову українська культура отримала у здобуток фільми «За двома зайцями», «Шельменко-денщик», «Олекса Довбуш», «Ні пуха, ні пера» та інші.
І батько, й син у різні часи закінчили Всесоюзний державний інститут кінематографії. «Доля склалася так, що навчалися у корифеїв, — пояснює Михайло Вікторович. — Батько у всесвітньо відомого режисера Сергія Ейзенштейна, а я — у не менш відомого кінооператора, режисера, який співпрацював з Ейзенштейном, Довженком, Едуарда Тіссе».
Михайло Вікторович пригадує, як йшов до професії кінооператора: «Батько ніколи не змушував мене йти його стежиною. Принаймні, відкрито про це не говорив. Але я ж виріс біля кіностудії, а в дитячий садок ходив при кіностудії імені Довженка, тож коли йшов, чув змалечку: «О, Іванов – молодший іде!» Так в душі і відчував себе з дитинства частинкою великого кіношного світу».
Розповідаючи читачам «Шполянських вістей» про батька, його життя і творчість, 81-річний Михайло Іванов помітно оживає, адже спогади про рідну людину гріють душу і серце.
— Народився батько у місті Козятин у 1909 році, в родині медиків, — продовжує розповідь. — Дідусь був відомим у місті фельдшером, а бабуся – медсестрою. Батько рано залишився напівсиротою, його мама вдруге вийшла заміж. Вітчима теж звали Михайло, він працював секретарем – референтом відомого партійного діяча, товариша Скрипника.
В родині Іванових Віктор Михайлович і Михайло Вікторович – єдині, хто обрав кінематографічну стежину. В основному всі були або ж медиками, або ж педагогами.
Віктор Іванов рано почав працювати – з тринадцяти років. Сьогодні важко уявити тринадцятирічного юнака, який веде самостійне життя, працює і сам себе забезпечує. Тоді, у 1922 році, це було нормою. Трудився, аби заробити на продуктові картки, а подумки мріяв стати… машиністом. Й втілив свою мрію в життя — закінчив профшколу і у 18-ть років отримав посвідку на водіння паровозу. Був машиністом як вантажного, так і пасажирського транспорту. Його направили працювати у Вязьму (Росія), де обслуговував паровози на маршруті Вязьма – Москва.
— Роки були такі, що в країні не вистачало інтелігенції, тож молодих людей робочих професій направляли на навчання у вищі навчальні заклади, — пояснює М.Іванов. — Так мій батько опинився у інституті кінематографії, його охопила жага до навчання, бажання стати режисером.
А коли почалася війна, Віктор Іванов йде добровольцем на фронт. Пройшовши курси навчання в училищі хімзахисту у Ташкенті, опиняється у самому горнилі Великої Вітчизняної — у Сталінграді. Саме за оборону Сталінграда Віктор Іванов отримав орден Червоної Зірки, а найбільшою нагородою стала 10-денна відпустка додому. «З тих пір, з 1943 року я пам’ятаю батька, — згадує Михайло Вікторович. — Мені тоді ще не було й чотирьох років, але як зараз перед очима картинка – в дім заходить військовий, то мій батько».
А далі був похід на захід. Віктор Михайлович брав участь у звільненні Києва від фашистських загарбників, звільняв і кіностудію імені Довженка. Та доля склалася так, що після війни йому не було роботи на кіностудії, сказали, що асистент режисера їм не потрібен.
Молодий кінематографіст подався у світи, працював на Свердловській, Вільнюській, Каунаській кіностудіях. Знімав хроніку тих часів, працював у Свердловську начальником сценарного відділу. Й знову була вимушена розлука з родиною, довелося попоїздити великою країною у пошуках роботи за професією. В ці роки переніс перший інфаркт, який вибив з робочої колії десь на півроку. «У 1950 році тато повернувся до Києва, знайшлася робота на рідній кіностудії імені Довженка», — згадує син.
Після закінчення війни для радянського кінематографу настали нелегкі часи. Михайло Вікторович пригадує, що були роки, коли в Союзі не зняли жодного художнього фільму. В основному знімали документалістику та хроніку.
Кінець 50-х та початок 60-х років ознаменувався тим, що кіноіндустрія почала помаленьку оживати. «В 1960-му році на студії імені Довженка постало питання зйомок нового фільму, терміново був потрібен новий сценарій», — продовжує спогади Михайло Вікторович. Саме тоді Віктор Іванов і зрозумів, що написання нового сценарію і постановка нового фільму – це прекрасна можливість втілити свою заповітну мрію — створення кінотриптиху за мотивами творів українських класиків. До цього режисер зняв фільми «Сто тисяч», «Шельменко — денщик». Й сів за сценарій «За двома зайцями» Михайла Старицького. «Від автора у сценарії залишилися лише головні герої та схема твору, решта – репліки, монологи і діалоги, розвиток деяких подій — усе придумав і втілив у сценарії батько», — відзначає М. Іванов.
Пригадуючи усю історію зйомок фільму, який, до речі, у наступному році святкуватиме 60-річчя, Михайло Вікторович розповідає, що проблеми виникли з підбором актора на роль Голохвастова. Його мали б грати Юрій Тимошенко (відомий всім Тарапунька), вахтангівець Микола Гриценко. Та щось не виходило. Й тоді сценарист і режисер Віктор Іванов вирішив спробувати на комедійну роль ліричного і драматичного актора Олега Борисова. Останнього на роль затвердили, та на знімальному майданчику час від часу доводилося навчати Олега Івановича комедійним прийомам. Як каже нині Михайло Вікторович, батько вмів «переводити усіх, хто поруч, в комедійну віру». «Це вже після успіху «За двома зайцями» Олег Борисов і тато стали справжніми друзями, а на майданчику ні-ні й виникали різні неприємні ситуації».
До речі, і кінорежисер Віктор Іванов, і актор Олег Борисов за цей фільм були удостоєні у 1999 році Державної премії України імені Олександра Довженка, на жаль, обидва посмертно.
— Батько за свою кінематографічну кар’єру зняв тринадцять фільмів, а їх могло би бути значно більше, — сумно зітхає Михайло Вікторович. — Глядач втратив «Енеїду» й інші фільми, в яких тато мріяв увічнити класиків української літератури.
До речі, батько й син свого часу побували на Черкащині — саме на лівобережній частині області свого часу велися зйомки фільму «Ні пуха, ні пера». «Та й у вас у Шполі тато, мабуть, був, — впевнений Михайло Іванов, — бо його часто запрошували прокатники кінофільмів і він залюбки відгукувався на запрошення».
Якщо не фільми, то сценарії. Якщо не сценарії, то дитячі книги. Така вже творча натура була у Віктора Михайловича Іванова. Він навіть членом спілки письменників став раніше, ніж членом спілки кінематографістів.
— Батько був чесною і порядною людиною. З ним хотіли співпрацювати і актори, і композитори, і директори фільмів, — продовжує спогади. — Якось прочитав в студійній газеті історію про батька, яка мене вразила. Одного разу режисер Іванов йшов по студії і виявив папку, з якою зазвичай ходили творчі працівники. Подумав, що там сценарій. А там виявилися… пачки грошей! На цю суму можна було купити три «Волги». Батько пішов у студійну диспетчерську і по гучномовцю оголосив, що того, хто втратив папку, просять зайти до диспетчерської. Власник її, якому стало погано, був уже в медпункті. Гроші виявилися казенними. Забув чоловік папку в кущах, коли вирішив знятися з групою екскурсантів на згадку про відвідини кіностудії. Так батько врятував людину від інфаркту.
Пригадуючи батька, Михайло Вікторович мало розповідав про себе. Хоча його творча біографія теж багата на хороші фільми і кіноісторії. Після закінчення вузу працював на студії «Укртелефільм», кіностудії імені Олександра Довженка. У його операторському доробку – понад два десятки фільмів, серед яких улюблені сотнями тисяч глядачів «Королева бензоколонки», «Ключі від неба», «Веселі Жабокричі», «Ні пуху, ні пера».
Й нині, коли по телевізору через десятиліття після зйомок демонструють старі добрі фільми, до яких батько й син Іванови доклали творчих зусиль, таланту і здоров’я, Михайло Вікторович зізнається, що це найвища оцінка їх творчості.
Катерина Вальчиковська
Шполянські вісті
