Українці під час війни показують дива адаптації до важких емоційних і фізичних проблем. Люди відчувають бажання жити і його не можна знищити. Однак розслаблятися не варто – це може призвести до того, що виникатимуть небезпечні ситуації. Про те, як утримати емоційне здоров’я під час війни та як зрозуміти, що щось іде не так в інтерв’ю Gazeta.ua розповіла Дар’я Селіванова –психолог, психотерапевт, керівник психологічного центру “Без паніки”.
Збройні сили Росії продовжують тиснути на українські позиції. Ми даємо відсіч ворогу, однак лінія фронту змінюється повільно. Як це впливає на стан людей у тилу? Чи росте в суспільстві тривожність?
Є цікава динаміка. У тих людей, які були схильні до тривожності до початку широкомасштабної війни, зараз взагалі може не бути тривоги. На перший погляд, це дивно, бо стресу більше. Але це можна пов’язати з тим, що люди активно починають адаптуватися до життя. Ти хочеш чи не хочеш, а маєш пристосовуватися до тих умов, які є. Немає світла день – можна перетерпіти. Але якщо це на постійній основі, то треба робити щось, щоб жити в таких умовах. Багато людей почали активно змінювати своє життя. І це добре впливає на їхній емоційний стан. Тривожність у багатьох людей знизилася до допустимого рівня.
Є інша група людей – у них тривожність та інші негативні емоційні стани могли навпаки з’явитися. Зараз багато виникає проблем, які безпосередньо пов’язані з війною – посттравматичний стресовий розлад, втрата, адаптація до нового місця проживання.
Які ще негативні стани можуть розвиватися в людей за такої ситуації?
Можуть розвиватися депресивні стани. Тому що маємо важкі умови й деякі люди емоційно реагують. Це може бути проживання втрати близької людини чи навіть чужої. Є такий термін – інформаційна контузія. Почуття втрати щодо незнайомих людей, про яких дізнався з новин. Це проявляється тоді, коли є гучні втрати, які не можуть не залишити сліду в людях.
Це можуть бути панічні атаки. Стан, коли в людини відбувається міцний напад відчуття страху й погіршення фізичного стану, який не пов’язаний з хворобою. Сильний страх, який базується тільки на емоційному підґрунті.
Багато питань пов’язані з тим, що люди не можуть бути разом. Хтось може піти воювати або дружина й дитина поїхали, а чоловік залишається в Україні. Це впливає на стосунки в сім’ї.
Є також почуття провини вцілілого. Воно також проявляється у багатьох. Якщо в тебе все добре, відчуваєш, що так не має бути, що не можна продовжувати жити своїм життям чи дозволяти приємні події. Це сильно втомлює, призводить до апатії і роздратування.
Ви пишете, що є адекватна й неадекватна тривога. Можете пояснити різницю? Як виявити другу?
Неадекватна тривога – це та, яка не надто пов’язана з тим, що відбувається навколо нас. Наприклад, коли ви живете в безпечному місці, у вас немає тривог чи вимкнення електроенергії, але є відчуття, що ваше життя в небезпеці, то це можна віднести до неадекватної тривоги.
Якщо ж живеш у небезпеці постійно, то переживати за своє життя – це інстинкт самозбереження. Якщо виникають додаткові страхи, то це адекватна тривога. І треба готуватися до того, що може статися найгірше. І зробити все, щоб забезпечити себе речами, які дозволять вижити.
Неадекватна тривога – це стан, який можна порівняти з емоційним порушенням. Це доволі поширена проблема в сучасному світі. Як це можна діагностувати? Ви розумієте, що не маєте жодного логічного приводу для хвилювання, але відчуваєте, що щось може статися чи конкретні страхи. Наприклад, щодо хвороби, небезпеки у громадському транспорті чи торговельному центрі.
Що з нею можна зробити самостійно? Як допомогти близьким?
Якщо рівень тривоги не надто високий, то можете самостійно спробувати дізнатися про те, що це, як на це можна впливати, як самотужки собі допомогти. Можна діагностувати свій рівень тривоги чи депресивних станів за допомогою тестів. Зрозуміти, чи потрібна допомога професіоналів.
Є кілька загальних порад. Наприклад, треба обов’язково стежити, щоб не було перевтоми. Щоб був достатній час для сну. Нормальне харчування. Якщо є підвищений стан тривоги, треба спочатку врегулювати свій фізичний стан. Сюди ж можна додати фізичну активність – руханки, прогулянки на вулиці. Від стресу в нас виробляється гормон адреналін, він залишається у крові. А фізичне навантаження – це один зі способів, які його прибрати. Найкраще – це кардіонавантаження, плавання, прогулянки. Також є вправи з дихання, щоб зменшити тривогу.
Повномасштабна війна триває багато місяців, скоро буде рік. Бойові дії не вщухають. Чи втомилися люди від війни? Починають звикати? До чого це може призвести?
Такі тенденції є. І вони небезпечні. Якщо людина звикає до війни, то є ризик, що вона перестане звертати увагу на небезпеку. Треба стежити за своєю втомою. Якщо відчуваєте, що порушується сон, треба допомагати собі навіть ліками й вітамінами. Це все, щоб не допустити перевтоми. Бо це впливає на нашу безпеку. Треба визначити, яких правил ви дотримуватиметеся, щоб забезпечити свою безпеку й близьких.
Важливо уникати надто ризикованих ситуацій, розробити правила, як це робити, і обов’язково їх дотримуватися. Не треба розслаблятися і думати, що жодної загрози немає. Такі думки й призводять до того, що можуть виникати небезпечні ситуації. Це питання самодисципліни й чіткого відстеження свого емоційного стану. Тому важливо проводити самообстеження, чи немає апатії або тривожного стану, чи є можливість відпочивати й добре спати.
Ви працюєте з компаніями. Як повномасштабна війна проявилася на робочих процесах українців? Що змінилося? Як швидко ми адаптувалися до роботи в таких умовах?
Війна могла взагалі призвести до відмови працювати в людей. У людей різний період адаптації до таких ситуацій. Якщо ви керівник і бачите, що хтось з працівників майже місяць не має нормального стану й ресурсів працювати, то це вже дзвіночок, щоб пропонувати допомогу й що треба звернутися до фахівця.
У нас підвищився рівень відкладання на потім – як у житті, так і в роботі. Водночас люди проявляють чудеса адаптації – працюють при свічках, підлаштовують графіки до вимкнення світла тощо. Це впливає на нашу стресостійкість, але хотілося б, щоб не такою ціною.
Війна формує в нас також позитивні навички й риси. Це стресостійкість, людяність, ти з більшим розуміння починаєш ставитися до чужих проблем. Досвіду волонтерства, який зараз маємо, вже неможливо позбутися. Це все додає нам позитивних змін і сенсу жити далі попри проблеми.
Як довго так можемо протриматися? Чи втома не переможе прагнення адаптовуватися?
Не думаю. Зараз Україна показує приклад світу, який ніхто не очікував. Всі намагаються працювати попри все. Моя дитина продовжує ходити на гурток танців – займаються без світла, з ліхтариками в бомбосховищі, коли тривога. Цих дітей не можна налякати труднощами. Вони стають міцнішими, і цю рису в наших характерах не перемогти.
Нові проблеми призводять лише до агресії, яку люди направляють на ворога, а це викликає шалене бажання пристосуватися до нових умов. А також гумор – ми такого рівня гумору на рівні суспільства не мали багато років. Люди відчувають бажання жити. І його не можна знищити.
Ви нещодавно зазначили, що військовим може бути неприємно чути фразу “Бережи себе”. Розкажіть про особливості спілкування з військовими зараз. Що треба враховувати? Які слова не варто казати?
Я не маю професійного досвіду роботи з військовими, можу тільки орієнтуватися по друзях, які пішли на війну. Треба розуміти, що є якісь слова або речення, які не надто приємно чути військовим. Важливо питати конкретну людину, чи у неї має вона такі особливості. Тому що всі люди різні. І військові теж. Саме тому важливо особисто питати про такі нюанси. Питати, щоб та людина хотіла почути або казати: “Чим я можу бути корисним? Що в нашому спілкуванні заважає?”.
Точно не варто очікувати на той рівень спілкування, який був до цього – у людини не може бути настрою чи часу. Треба давати можливість військовому не спілкуватися з тією кількістю зусиль, якої докладаєте ви.
Можете розказати, як змінився рівень тривожності в українців за ці місяці? Ми стали стійкішими чи додалося більше психологічних проблем? Чи, можливо, і те, і те?
І те, і те одночасно. Але я більше оптиміст, тому вважаю, що ті зміни, які відбулися в людях через війну і які змінили на краще людей, їх більше. Це й стресостійкість, чутливіше ставлення до людей навколо, навіть незнайомих.
Той же ПТСР після окупації за загрози життю розвивається у 25–30 відсотків людей. Тобто більшість людей самостійно можуть нормально адаптуватися до нормального життя. Це залишить шрам, але людина зможе нормально жити. Бо концентрування тільки на поганому забирає сенс жити далі. А це погано.
До чого така ситуація може призвести у подальшому? Що нам робити, щоб її попередити?
Переможе наша стійкість. У нас такий рівень суспільства, що бажання жити залишається попри всі труднощі. Зараз його більше за відчуття втрати сил.
Як у собі розпізнати важкий емоційний стан і визначити, що щось не так? Часто це складно людям. Чи є якісь гачки, щоб зрозуміти, що щось іде не так?
Я би порадила звертати увагу на те, що кажуть люди навколо. Якщо багато людей кажуть, що вам треба відпочити, то, мабуть, вони мають рацію. Треба робити самообстеження. Щоб визначити, чи є потреба звертатися до спеціаліста й чи треба щось робити зі своїм емоційним станом.
Згадати, який у вас стан був три місяці тому, коли вже була повномасштабна війна. Наприклад, як ви почувалися влітку чи наприкінці весни. І чи погіршується цей стан.
У когось родичі зазнали тортур. Чи є якісь загальні практики, які можуть допомогти їм опанувати себе?
Є два важливих правила. Присутності й чутливості. Тобто бажано, щоб ви були поруч з такою близькою для вас людиною. Казати їй: “Якщо тобі потрібна моя допомога або фізична присутність, то я можу це запропонувати”. Але тиснути на людину не треба. Бо в неї може не бути ресурсу говорити. Треба дати людині час.
Багато людей втратили близьких.
Їм не обов’язково працювати з терапевтом. Важливо стежити за тим, який у вас емоційний стан. Є люди, які за допомогою близьких чи якоїсь діяльності можуть із цим впоратися. Але якщо є негативні процеси, то треба звертатися по допомогу.
Наскільки тривалою може бути наша загальна суспільна травма в часі? Що робити, щоб її зменшувати?
Це точно на декілька поколінь. Треба робити певні висновки для себе, брати активну участь у подіях, які відбуваються, активно допомагати одне одному. Піклуватися про близьких. Ми розуміємо, наскількиву нас зараз тендітне життя і наскільки важко повертатися до звичайного рівня, тому ми цінуємо те, що маємо. Треба жити зараз і допомагати всім, чим можна, щоб прискорити перемогу.
Скільки часу нам знадобиться після закінчення війни, щоб оговтатися?
Якщо звернути увагу на ту ж Німеччину після Другої світової, то люди досі там відчувають зв’язок з тими подіями. Там уже інше ставлення, але кожна людина в Німеччині відчуває свою відповідальність досі. Тому не можна казати, що ми адаптуємося чи відновимося. Ми матимемо наслідки на все наше життя і на декілька поколінь після нас.
