Шістдесят років читає районку

Дата публікації

Перегляди: 26

Є в домашньому архіві жителя Матусова Миколи Микитовича Збризького номер газети «Шлях колективіста» від 1 січня 1962 року. Саме з того дня він, передплативши нашу газету наприкінці 1961 року, став постійним її читачем.

— Бережу її як реліквію, — розповідає Микола Микитович. — Саме з 1962 року почав передплачувати не лише «Шлях колективіста», а й видання «Колгоспне село». Є в мене і перший номер газети вже з новою назвою — «Шполянські вісті», датований березнем 1963 року.

Корінний матусянин, Микола Збризький усе своє трудове життя присвятив роботі на виробництві та в сільському господарстві.

Після закінчення Звенигородського сільськогосподарського технікуму доля закинула на Тернопільщину, де трудився агрономом. Можливо, так би і залишився там, якби не хвороба батька. Тож мав повертатися на Шполянщину. Тато Микита Семенович і мама Марія Дмитрівна усе життя присвятили роботі в колгоспі, сюди повернувся і Микола.

Батька вилікували, а молодий спеціаліст підшукував роботу в рідному районі. І вже невдовзі знайшов себе в колективі Лебединського насіннєвого заводу.

А з 1968 року й до виходу на заслужений відпочинок ветеран праці трудився в Матусівському бурякорадгоспі.

Замолоду звиклий до активного громадського життя, Микола Збризький увійшов до ініціативної групи, яка добивалася виключення радгоспу зі списку підприємств, що не підлягають приватизації.

— Дев’ять разів ми їздили до Верховної Ради України, аби добитися виключення нашого підприємства з цього списку, — пригадує М.М. Збризький, — і таки добилися.

Завдяки їхнім старанням кілька сотень односельців отримали земельний пай і нині мають дохід до пенсії з землі, яку колись обробляв бурякорадгосп.

Микола Микитович, хоч і сам давно вже на заслуженому відпочинку, не звик і зараз стояти осторонь життя рідного села, колишнього району.

І хоч здоров’я 83-річного передплатника — ювіляра останнім часом нерідко підводить, та він не втрачає бадьорості духу. Після смерті дружини вже кілька років самує, але діти й онуки, друзі та колишні колеги не дають відчувати себе самотнім.

Микола Микитович, як і більшість його ровесників, — то свідки цілої епохи у житті Шполянщини. Свідки війни і окупації, післявоєнної відбудови і економічного становлення, свідки розквіту колгоспів та підприємств і відходу тієї епохи та приходу нових економічних відносин.

Й донині він передплачує місцеву та всеукраїнську пресу, перечитує книги, але улюбленою, як зізнається, залишається газета «Шполянські вісті». Дякуємо за вірність, шановний Миколо Микитовичу!

Валерія Семенюк

Шполянські вісті

Previous post Обрали покарання уманчанину, який пограбував “Нову Софіївку” | Новини Умані
Next post Подяка від дружини письменника

Добавить комментарий