Хоч і народився український поет, журналіст, один з активістів руху “шістдесятників” Василь Симоненко на Полтавщині (село Біївці, Лубенський район, Полтавська область) та після закінчення факультету журналістики у 1957 році завела його доля до Черкас.
До річниці з народження Василя Симоненка Суспільне зібрало п’ять фактів із життя поета, що пов’язані з Черкасами.
Люся-малюся
Після закінчення університету Симоненко переїхав з Києва до Черкас, де працював в обласних газетах “Черкаська правда” і “Молодь Черкащини” (очолив відділ пропаганди), пізніше кореспондентом “Робітничої Газети” в Черкаській області. Тут Василь Симоненко зустрів свою майбутню дружину Люсю – кохання всього свого життя. Письменник був на практиці у редакції газети “Черкаська правда” – де і познайомився з молоденькою кур’єркою Людмилою (Люся). Дівчина припала не тільки до серця Василя, а й його приятеля Станіслава Буряченка. Станіслав потім згадував: “Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь”. У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: “Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся”. Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся.
Вино “Симоне”
Як розповів один із його друзів, журналіст Микола Сніжко, якось Симоненко зізнався, як йому вдалося “причарувати” майбутню дружину. Виявляється, не обійшлося без вина з троянд. Коли Василь їздив у відрядження в Тальне, його навчили робити цей напій, а ще – розповіли легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася.
“Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх”, – пригадував Микола Сніжко. За його словами, Василь називав своє фірмове вино на французький манір – “Симоне”. А дружину Людмилу – Люсьєн.
Микола Сніжко, ще як був живий, поділився рецептом фірмового “Симоне”:
“Треба перем’яти з цукром пелюстки троянд. М’яти потрібно руками. Коли пустять сік, додати води. А потім чекати, поки заграє. Тільки треба брати лише рожеві троянди, вони найкраще для підходять”.
Квартиру відпрацював на будівництві
Коли Симоненкові дали квартиру, перш ніж отримати ключі, він повинен був протягом місяця працювати на будівництві. Цей термін співробітники редакції та Василеві друзі вирішили скоротити до одного дня, відпрацювавши за нього гуртом.
Підкова до одвірка
Улітку 1962 року поет Василь Симоненко з товаришем Миколою Сніжком, їхніми дружинами та дітьми влаштували пікнік на березі Дніпра. Поки жінки варили юшку, чоловіки пішли до води шукати для дітей корчі, схожі на чортиків чи дикобразів. Симоненко намацав під мулом щось тверде і дістав підкову. Забрав її та хотів повісити над дверима помешкання на удачу. Однак дружина запротестувала. Тоді Симоненко приніс підкову в редакцію газети “Черкаська правда”, де працював. Прибив до одвірка. “Сказав, що в кожної хати повинен бути свій оберіг”, – пригадав Микола Сніжко. Коли редакцію “Молоді Черкащини” зносили, він зняв ту підкову з одвірка.
Нині підкова зберігається у музеї Симоненка, тож кожен може її побачити, а при потребі й доторкнутися та загадати бажання: вона лежить на поличці поруч з рукописами. Кажуть, що якщо дуже захотіти, то може збутися.
До речі, у Василя Симоненка, крім поезій, є й прозові твори. З-поміж них – і “Вино з троянд” та “Чорна підкова” (“… ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто її загубив”).
Череп замість м‘яча
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.
Враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував… череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт… Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла — за Симоненком встановлюється нагляд.
……..
Влітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції
Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. “На залізничній станції «Ім. Тараса Шевченка» (Сміла) між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення”, — так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.
Наступного дня Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. У машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що “ніби щось обірвалось усередині”. Саме після цієї “зустрічі з владою” в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих “охоронців порядку”, звісно, ніхто не шукав. На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров’я поета.
З весни 1963 хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.
Помер Симоненко у ніч проти 14 грудня.
Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова.
