Навесні і влітку 1919 року на Черкащині більшовики націоналізували заводи, фабрики, млини й загалом все, де могла вироблятися будь-яка продукція. Про це нам відомо ще із середньої школи, не залежить за якої влади закінченої. Але наступна архівна інформація мене здивувала. Не загалом, а однією зі складових. Тепер знатимемо разом. Чергову цікавинку розповів краєзнавець Борис Юхно.
Із наказу комісара народної освіти міста Умані від 27 березня 1919 року (отаким за збігом видався День театру):
“Все театры Умани (Городской, Малый, Корсо, Экспресс, Интимный) и все залы, годные для устройства спектаклей, объявляются собственностью УССР и переходят в ведение комиссара народного просвещения Умани”.
П’ять стаціонарних театрів у 35-тисячному містечку! І серед них – “Інтимний”, який мене зацікавив найбільше. Ну, знаєте… Бо якщо легально діяли борделі, то чому б не бути театрам для дорослих?
Та з’ясувалося – нічого такого. Тобто майже нічого. Бо й “інтимний” за словником – то ще з латини, а далі французької, “глибоко особистий, сердечно-щирий, близький, задушевний”.
В Європі та Росії “інтимні” театри стали популярними на початку ХХ століття. Вони не вимагали великої сцени, громізких декорацій, а двох-трьох акторів цілком вистачало для повноцінного камерного дійства. Власне, театральною площадкою могла слугувати більш-менш простора кімната на півсотні глядачів, налаштованих на моновиставу, інтермедію, фарс, низку пародій чи уривок з “великої” п’єси. В таких театрах часто влаштовували вечори, де всього такого пропонувалося потроху.
Назви популярних тоді п’єс вже давно нікому ні про що не говорять, але тут згадати не зайве: “Почин”, “Выбор невесты”, “Свободная любовь, или Право жительства”, “Вова приспособился”…
