Василь Попадюк — відомий скрипаль світового масштабу родом зі Львова, український «Паганіні», композитор, віртуоз, майстер гри на 15-ти музичних інструментах, засновник гурту «PapaDuke», із яким їздить світом, граючи музику у стилях world music, latino, gypsy, джаз завітав до Черкас. Журналістам видання «ВиЧЕрпно» вдалося поспілкуватися із цією напрочуд цікавою, талановитою особистістю та дізнатися, чому понад двадцять років тому переїхав до Канади, якою мовою спілкується в родині, що його надихає, чи сумує за Україною та яке місто для нього є найкращим.
Довідково:
Василь Попадюк народився у львівській сім’ї артистів 16 січня 1966 року. Мама, Світлана Попадюк, — хореографиня. Батько, Василь Попадюк — відомий сопілкар, був учасником хору ім. Григорія Верьовки, керував знаменитими «Троїстими музиками». Із семи років Попадюк-молодший навчався в Київській спеціалізованій музичній школі імені Миколи Лисенка. Потім вступив до Київської консерваторії імені Петра Чайковського, звідки на останньому курсі перевівся на заочне відділення Львівської музичної академії імені Миколи Лисенка.
Із 1997 року живе і працює у Канаді. Одружений, має трьох доньок — Моряну, Софійку та Катрусю.
2003 року взяв участь у телевізійному шоу «Велика музична канадська мрія», де змагався з 15-ма тисячами інших скрипалів. У фіналі виконував гуцульську фантазію і посів друге місце.
Концерти віртуоза збирають численну аудиторію 150-200 разів на рік. Часто виступає в Україні. Із 2009 року — заслужений артист України.
У засобах масової інформації вас називають «Золота скрипка», «Сучасний Паганіні», «Живий нерв», «Маестро Скрипка». А позиціонуєте себе Ви?
— Ці всі прізвиська мені не подобаються, тому що я себе таким не вважаю. Просто звати мене Василь і все. Схожість із Паганіні теж не бачу, хіба що в поганих звичках.
Ваш тато — музикант, а мама — хореограф. Стати музикантом — це Ваш вибір чи родини?
— У мене не було великого вибору, дід був музикантом, тато, брат — усі музиканти. Коли мені виповнилося чотири роки, почав приватно займатися на фортепіано вдома, а в шість років пішов до тата та сказав, що хочу грати на скрипці. Потім вступив у нульовий клас, а в сім років вступив до Київського державного музичного ліцею імені Миколи Лисенка. Навчання у цій школі було цікавим, багато відомих людей там навчалися, а саме: Тарас Петриненко — співак, композитор, Володимир Шаїнський — видатний радянський композитор, Кирило Стеценко — композитор, Павло Зібров — співак, композитор та багато інших.
На яких музичних інструментах граєте окрім скрипки?
— Фортепіано, гітара, бас-гітара, барабани, різноманітні сопілки, дудук. Загалом, то десь близько 15-ти музичних інструментів.
А чому на концертах виступаєте лише як скрипаль?
— Бо скрипка — це мій основний інструмент. Я скрипаль. Хоча фортепіано вважаю своїм другим інструментом, на якому також доводилося виступати свого часу. У Канаді кілька років я був піаністом у Національному балеті, так що скрипка мій перший інструмент, а фортепіано, можна сказати, другий.
Скільки скрипок було у Вашому житті?
— Були різні ситуації. Двічі інструмент у мене крали: одну — в Оттаві, другу — в Москві. А так то, загалом, було близько 20 скрипок.
Яка з них була чи є найулюбленішою, найціннішою, найдорожчою?
— Зараз у мене скрипка 18 століття, це робота італійця Джованні Гваданіні, він учень Страдиварі. Саме вона і є найціннішою та ексклюзивною на цей час.
Ви родом із України, зі Львова. Чому вирішили переїхати до Канади?
— У Канаду я закохався досить давно. Перший раз там побував у 1988 році на Олімпійських іграх в Калгарі. Там я побачив зовсім інший світ — українство. У дитинстві тато з Канади завжди привозив літературу, тому знав цю країну, скажімо, заочно. Я був у багатьох країнах світу, але Канада, на мою думку, одна із найкращих. Узагалі, я часто кажу, що Канада — це Україна, але з капітальним ремонтом.
Як часто відвідуєте Батьківщину?
— Останніми роками часто приїжджаю. У Києві живуть мої рідні: мама та брат. Тому відвідую Україну не тільки по роботі.
Чи сумуєте за Україною?
— Я зараз сумую за Канадою (посміхається — ред.). Мої діти всі народилися там, і зараз відчуваю образу з їхнього боку, що мало приділяю часу родині, адже мене так часто немає вдома. Маю три доньки: 11-річну Катрусю, 16-річну Софійку та 25-річну Моряну. До того ж, цього разу я в Україні вже два місяці, а під час локдауну «застряг» із березня по серпень. Тож мене часто не буває вдома.
Чого Вам не вистачає в Україні?
— Своїх дітей тут. А так, то бачу багато позитивних змін. У ті роки, коли я виїжджав звідси, усе було по-іншому, а зараз усе змінилося в кращий бік: і дороги, і кухня, навіть молодь тепер спілкується українською. Не можу сказати, що в Канаді ліпше чи гірше, ніж тут, у Канаді просто інакше.
Якою мовою спілкуєтеся у родині?
— Діти до мене говорять українською, між собою спілкуються англійською, а в школі — французькою. Російську мову вони не розуміють. Зараз ми переїхали в Оттаву, то вони ходять у суботню українську школу. А коли жили в Торонто, то там 8 чи 9 державних українських шкіл. Я навіть казав колись, що в Канаді більше спілкуюся українською мовою, ніж в Києві.
У Вас троє доньок, вони також захоплюються музикою чи мають інші вподобання?
— Та не дай Боже (сміється — ред.). Молодша Катруся займається фортепіано, кінним спортом, балетом. А старша на цей час закинула все, але раніше теж займалася фортепіано, фігурним катанням.
Ви засновник гурту «PapaDuke». Коли з’явилася ідея створити гурт?
— Коли почав працювати з канадійськими зірками. Спочатку працював із Пáвло — грецький гітарист, він відомий у Канаді. Потім працював з Джессі Кук (канадський гітарист, композитор, продюсер — ред.). Потім вирішив створити свій гурт, який активно функціонує з 2003 року. Із «PapaDuke» ми їздимо світом та граємо музику у стилях world music, latino, gypsy, джаз.
Як підібрали музикантів для гурту?
— Я підбирав унікальних музикантів, не хотів, щоб зі мною працювали тільки українці. Моєю ідеєю було, щоб чужинці грали українську музику. На концертах я їх оголошую так, ніби вони всі з України. Наприклад, кажу, що музикант із Західної України, а він, насправді, з Гавани, кажу із Південної України, а музикант з Еквадору і так далі.
Хто є автором музичних композицій для вашого гурту?
— Оскільки ми виступаємо від агенції, то нам дозволяють грати тільки 30% своєї музики, а 70% — має бути впізнавана музика в нашому стилі. Узагалі в душі я рок-музикант, тому найбільше отримую задоволення від виконання такої музики.
Звідки черпаєте натхнення?
— Я кавоман. Кожного ранку випиваю потрійне еспресо та викурюю шість сигарет, оце й надихає.
Над якими проєктами працюєте зараз та які плани на майбутнє?
— Є один проєкт, називається «Гуцульська планета». Мені нещодавно запропонували співпрацю з Гуцульським державним ансамблем.
Які враження від міста Черкаси?
— У Черкасах я вдруге. Був у вас колись на День міста, лише один день. Мені подобається природа, Дніпро, люди. Безумовно, Черкаси дуже мені до душі. Це, однозначно, не останній мій візит до вас.
Наш міський голова каже, що Черкаси — найкраще місто в Україні. А яке місто найкраще для Вас?
— Для мене це рідне місто Львів. Там смачна кава, гарна архітектура.
*у матеріалі використані фото та інформація з відкритих джерел
