Дата публікації
Перегляди: 133
Стіни світлиці звенигородця Василя Білоножка прикрашають його ж картини на біблійні теми. І кожна з них має свою історію, яку повідує дев’яностодворічний самобутній художник. Відразу відчувається, що людина він глибоко віруюча.
— За це і мусив нести свій хрест, — говорить Василь Йосипович, легенько всміхаючись своїм споминам.
Так, за свою віру він, належачи до євангельських християн-баптистів, був засуджений наприкінці сорокових років на десять років ув’язнення. І відмінити той присуд не міг ніхто, оскільки існуюче в СРСР законодавство чітко регламентувало, що п’ятидесятники, баптисти, адвентисти-реформісти і єговісти належать «до сект, віровчення і характер діяльності яких носить антидержавний і жорсткий характер». Чим не «ворог народу», яких, починаючи з тридцять сьомого, продовжували винюшувати енкаведисти на безмежних просторах «єдиного і нерушимого» Союзу?
Покарання Білоножко, який на час присуду мав двадцять один рік від роду, відбував на Далекому Сході. Безпрохідна тайга, арештантські бараки, безсловесні конвоїри зі сторожовими вівчарками, етапування …
Час для нього ніби зупинився. Аж до того дня, коли й до «самих до окраїн» долетіла звістка про смерть Сталіна. В зв’язку з цим Указом Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 року оголошувалася амністія, під дію якої потрапило значне коло засуджених. Під амністію потрапив і Білоножко: йому «скинули» п’ять років з десятирічного строку ув’язнення.
Ось так, поволі, наближався день звільнення. Хоч давалися взнаки тяжкі умови утримання і, зокрема – авітаміноз, що призвело до так званої «курячої сліпоти» — стійкого зниження зору. Та від роботи тим часом його ніхто не відсторонював. Отак і промучився все літо. А тут нова «поблажка» — розконвоювання. Це означало, що на роботу і з роботи він міг ходити вільно, без супроводу табірної охорони.
— Та краще б я залишався, як раніше, під конвоєм, — розповідає Василь Йосипович. — Адже тепер мене, з такими ж розконвойованими, могли збудити в будь-яку годину ночі й відправити на ті чи інші роботи. Ми сплавляли по річці ліс, розвантажували вагони з вапном і цементом, задихаючись там без будь-яких засобів індивідуального захисту.
Так минуло ще півроку. Тим часом майстрові механічного цеху реммайстерні, де працював Білоножко, приглянувся цей беручкий до роботи в’язень. Точніше, приглянулася йому вихідна Василева одежина і отримавши її, він виставляв у його робочому табелі по півтори-дві виконаних норми щоденного виробітку, що сприяло швидшому звільненню з місць ув’язнення.
І врешті такий день настав. Десять діб добирався Василь поїздом «Владивосток-Москва» до Ірклієва на Черкащині, де мешкали батьки. А добравшись, наткнувся на глуху стіну нерозуміння і навіть ворожості: куди не потикався, шукаючи роботу, скрізь відмовляли, лише глянувши на його довідку про звільнення з «місць віддалених».
Зумів трудовлаштуватися лише потому, коли разом з молодою дружиною переїхав на її батьківщину – Звенигородщину. Токарював у тодішній МТС, котру згодом перейменували на райсільгосптехніку, заробивши тридцять років безперервного трудового стажу. Не відмовлявся від найскладніших завдань. Тому й не вберігся від атомного лиха, що вирвалося із зруйнованого четвертого блоку Чорнобильської АЕС. Потому проходив неодноразове лікування в спеціалізованих медичних закладах.
— Тих хлопців-друзів по нещастю, з якими я лікувався, давно вже немає серед живих, — з сумом розповідає він, — а я ще ходжу по землі. Кому маю дякувати за це, як не Всевишньому?
Мав великі проблеми і з зором, проте й до сьогодні читає «Сільські вісті», які передплачує вже близько тридцяти років. Особливо подобається йому сторінка «Добрий господар», де завжди знаходить щось для себе, оскільки трудиться й після виходу на пенсію, опанувавши навіть будівельну справу. Та й зараз клопочеться по господарству.
— І не важко, маючи такі роки? – запитую.
— Мої роки – моє багатство, — відповідає жартом Василь Йосипович.
І далі:
— А я таки багатий, бо маю семеро дітей, сорок два внуки і більше тридцяти правнуків. На жаль, далеко вони від мене — аж в Америці…
В Америку родина Білоножків, маючи статус п’ятидесятників, вирішила емігрувати під час Горбачовської «відлиги», коли в СРСР було піднято «залізну завісу», що відділяла Радянський Союз від «буржуйського» Заходу. При цьому глава багатодітної родини знову засвідчив свою несхитність у вірі. У консульстві США, під час співбесіди з міграційним офіцером, він відмовився заприсягтися, що виконуватиме певні вимоги до мігрантів, опинившись на території США.
— Я вже давав обітницю: служити Богові, і тільки Богові, у добрій совісті до кінця свого життя, — пояснив він враз остовпілому представникові консульства. – Тож ще раз щось комусь обіцяти не можу.
Й, на диво, той його зрозумів, оскільки разом з іншими членами родини отримав дозвіл на притулок в Америці й Василь Йосипович. Зустріли там Білоножків приязно, сприяючи адаптації, умовам проживання, навіть обстеженню в клініці та вибору сімейного лікаря. Жити б, як мовиться, та бути. Та не сприйняв він тамтешнього життя.
— Бачив, що не зможу я без України, — зізнається. — До того ж, нічого не виходило в мене з вивченням англійської, й без перекладача ніяк обійтися не міг. Тож і повернувся додому.
Чи краще йому тут? У відповідь на таке моє запитання лише знизав плечима: мовляв, по різному виходить. Добре, що хоч по мобільному зв’язку може будь-коли поспілкуватися з ріднею. А то й завітає хто з кревних з Америки на гостину. Як от і внук Віталій, який подарував міській п’ятій школі комп’ютерний клас. Про цей прямо-таки царський, як на наші часи, подарунок й по сьогодні згадують у Звенигородці. А Василь Йосипович, в свою чергу, гордий тим, що досягши успіхів за океаном, не забувають молодші Білоножки своєї дідизни.
— Так і має бути, — каже, — бо, люблячи Бога, ми любимо і той край, де народилися, і той народ, до якого належимо з Його волі.
Феофан БІЛЕЦЬКИЙ
Шполянські вісті
