Відтоді як кишені повселюдно збагатіли мобільними телефонами, на певний час наручні годинники якось самоліквідувалися. Тепер помічаю – повертаються. Навіть зап’ястя хіпстерів прикрашають екстремальні агрегати неймовірних розмірів і кольорів. То добре: дизайн – категорія динамічна, головне, що персональні часоміри знову “в тренді”. Чергову цікавинку розповідає краєзнавець Борис Юхно.
А громадяни зрілішого віку з хронометрами ніколи й не прощалися. Статусні пани, та й пані теж, переконані, що “авторитетні” годинники – це як престижна іномарка в мініатюрі, відтак їх роль у загальному іміджі не менша.
Чоловіки у своїй теорії стильності пішли ще далі. Чимало їх вважає, що загалом-то ти можеш мати який завгодно вигляд: бути неголеним, у прим’ятій картатій сорочці і подертих джинсах, але дві речі при тобі мають бути ідеальними: взуття і “механіка” на руці. Терпкий парфум теж не завадить, але як свідчить практика, його успішно замінює легкий аромат бензину чи віскі. Головне – щоб не разом.
У “мій світ” годинник повернувся порівняно нещодавно. Якось перед Новим роком подумав – “чому б і ні?” – і пішов досліджувати пропозицію. Тоді й з’ясувалося, що у наші затоварені часи придбати безпонтового, але якісного і відносно недорогого механічного годинника, неможливо. “Справжня Швейцарія” у спеціалізованих магазинах вже тоді стартувала від 8 тисяч гривень, але навіть за “догонтарєвським” курсом далеко не завжди була справжньою, а старих популярних марок теперішніх заводів Росії і Білорусії у продажу просто не було. Усіх отих “востоків”, “ракет”, “лучів”, “слав” та інших “на каменях”, що колись коштували рублів 40-70, а тепер, як виявилося, ні за які гроші не купиш. Єдиним більш-менш прийнятним варіантом були російські механічні годинники марки “Русское время” (ребрендоване підприємство на базі одного із заводів), якими торгували у “Рубіні”, але мені вони не сподобалися.
Тож тоді за оголошенням придбав “Ракету” 1982 року, ще у коробочці, яким ніхто не користувався. Бзик обійшовся в 250 гривень, Євгеній Михайлович з будки біля драмтеатру взяв ще 50 за розконсервацію і всякі інші передзапускові маніпуляції та зі знанням справи, якій присвятив не один десяток літ, повідомив, що теперішній аналог усієї тієї “музики”, що під склом, коштує нашими грошима в межах 2,5-3 тисяч, але ж у Росії.
І аби остаточно закрити тему цін, скажу, що тиждень тому з нагоди дня народження дочка теж зацікавилася “предметом”. Я пробігся усім відомими крамницями: на загал прийнятний – стильний та можливо навіть якісний “кварц” – це 4,5-7,5 тисяч, “механіка” стартує з 20-ти. Чоловічі чи жіночі – без різниці.
…А значно раніше, – тут я повертаюся до особистих тематичних моментів, – випало познайомитися з годинникарем. Обставини тієї зустрічі інтерв’ю не передбачали, тож диктофона при собі не мав, але коли збагнув, що спомин Олександра Івановича видається цікавим, дещо занотував.
Майстер розповів, що з хронометрами пов’язане усе його життя після училища, де навчали справі їх ремонту, що на загал – мало не півстоліття. Думав – чим не фах, на хліб з маслом вистачить, та склалося так, що до механізмів прикипів усім серцем. Годинники стали і професією, і дозвіллям, оскільки на певному етапі почалося їхнє колекціонування. Спочатку тих, що у старі часи носили на ланцюжках у кишені: “котлів” і “цибулин”, потім просто цікавих з позицій механізмів чи дизайну. Своє покоління годинникарів Олександр Іванович безапеляційно назвав останнім. Вже коли працював у побуткомбінаті, почалися відрядження у Пензу, де стало на потік виробництво перших серійних електронних. Усі тоді дуже тішилися, бо “скоро нічого не буде, одна суцільна електроніка”. Чому радіти? Що зникне цілий сегмент точної науки та разом і побутової культури? Тоді у нього й виникло бажання колекціонувати часоміри.
Не тішило дядю Сашу, коли йому приносили сімейні реліквії. Часи “мільйонерів”: ремонтувати не треба, візьміть за скільки дасте. А вони йому ні до чого, “вже ціле відро такої радості”. Але порадити викинути язик не повертався, брав. Помітивши мій подив на такий альтруїзм, пояснив: скажімо ти – затятий “собачатник” і тобі приносять щеня. І кажуть – або заберіть, або залишу на вулиці…
Так, для того чоловіка кожен годинник був живим. На його думку, справжньому екстрасенсу (а такі все ж трапляються), аби розповісти про людину як не все, то дуже багато, достатньо просто вивчити її годинник, адже саме годинник, а не костюм чи ще що, найповніше зберігає енергетику власника. І часомір, хронометр життя, повинен залишатися у родині як пам’ять про дорогу людину.
Ще я дізнався, що у країнах Сходу годинники не дарують, то погана прикмета. Та ми вкрай вибірково ставиммося до тридицій тих країв: за гороскопами вивіряємо кожен крок, а деталі нас не обходять. Олександр Іванович знав кілька випадків, коли такий подарунок ставав першим кроком до часової прірви між людьми: годинник в подарунок – і все, як не розлучення, то розлука. Тому – вірите чи ні – не спокушайте долю: дайте гроші, а від продавця до власника годинник має перейти без посередників.
Казав, що на лівій руці годинники носять ті, хто більше цінує минуле і теперішнє, на правій – кому не йметься у майбутнє. Що інтелектуали та консерватори надають перевагу простим світлим цифербатам, що масивні годинники на жіночій руці свідчать про незалежний характер власниці, “розцяцьковані” – про несмак, а за тим і легковажність. Справжні “леді” зазвичай мають малесенькі, але дорогі годиннички, часто – успадковані, але в ідеальному стані.
Все це чистої води психологія, і чи не кожен з нас теж міг би сказати те саме, якби мав професійну цікавість до тих чи інших речей. Утім, коли ви знайомитеся з людиною – погляньте на її годинника. Навіть якщо він просто є, це вже означає, що власник чи власниця знають собі ціну. А чи співпаде їх самооцінка з вашою оцінкою, з’ясується з часом.
Загалом-то жіночий годинник – тема окрема, і тільки це для мене очевидне. Тому покладаюся на аналітику Ксенії Бабченко для “Super Стиль”, хоча з деякими твердженнями хочеться сперечатиися вже.
“Жінки навіть статусний годинник сприймають, передусім, як продовження себе і свого іміджу. Жодна жінка, яка себе поважає, не одягне годинника, якого не вважає справді чарівним (гм… та носять – і звичні, і улюблені, й “просто годинник”: “жодна” – то в кращому випадку половина).
Якщо на жінці гоночний годинник на каучуковому браслеті з тахометром і безелем у формі автомобільної шини, можна припустити, що його власниця навряд розгубиться в джунглях нового для неї мегаполісу.
Якщо жінка надала перевагу годиннику від “Roberto Cavalli”, що обвиває її руку на зразок маленької змійки, не треба бути психоаналітиком, щоб запідозрити у неї наявність серйозної сексуальної енергетики або, принаймні, припустити, що домінанта її свідомості – точно не річний звіт (покажіть мені жінку, яка в такому годиннику пише річні звіти, а щодо сексуальної енергетики, прямо пов’язаної з маркою, то тут я просто змовчу). У годиннику від “Nina Ricci” немає ні зухвалої провокаційності, ні суворої стриманості. Він романтичний, сексуальний, і водночас личить жінці (думаю, як і все від “Nina Ricci”). В якому амплуа виступити? Залізної леді, амазонки, доброчесної жінки чи провокаторки?..” Ну таке, за браком під рукою серйознішого дослідження – нехай буде.
Після “Ракети” за оголошенням, пару років тому мою цікавість до годинників реанімував колега Станислав Юрченко: ще той фанат старих добрих часомірів. На біржі біля “Дружби народвів” він мало не щонеділі примудрявся розжитися якимось “Лучом” чи “Востоком” за сотню-півтори гривень, але оскільки на темі знався, то обмішурити його було просто нереально. Стас чимало розповідав про радянські марки, кілька разів ми разом виходили “на полювання”, щось і я тоді прикупив просто з ностальгії та любові до ужиткової радянщини.
Звісно, мені й на думку не спадало для газети розпитувати його про таку пристрасть. Може згодом, коли підійду до теми упритул. А тут – трохи з матеріалу Галини Мазур для “7 Днів” від 8 листопада 2017 року.
“Станіслав збирає годинники, яких не побачиш у сучасних крамницях. Його цікавлять моделі, які люди носили десятиліття тому. Завдяки своїй любові до незвичних аксесуарів, Станіслав ніколи не запізнюється (Стас, це ти їй сказав, чи вона сама придумала?)))
Колекцію годинників я поповнюю час від часу. Збираю годинники лише за критерієм “подобається – не подобається”. З дитинства приваблювала їх сувора та лаконічна форма. До того ж, це була престижна річ, яку не кожен міг собі дозволити. Колись один друг подарував мені чудового данського “Skagen” – плаского, позолоченого та справді вишуканого. З нього все й почалося. Згодом я отримав у подарунок швейцарця “Vacheron Constantin” – бюджетну за євростандартами, але дуже непогану модель. Саме після цих двох годинників мене й “понесло”.
Потім я випадково побачив на антикварному ринку радянський годинник “Восток”. Він став третім. Тепер я інколи зазираю на збори антикварів, а ще не можу спокійно пройти повз людей, які на блошиному ринку продають усяке таке добро. Там інколи з’являються справжні “перлини”: наприклад, чудовий електронний екземпляр “Электроника-53” середини 1980-х в ідеальному стані та з “рідним” браслетом. Моє крайнє придбання – ювілейна кварцева “Слава” 1982-го до 1500-річчя Києва. Я надаю перевагу класичним радянським механічним годинникам – ціную їхню надійність і класичний дизайн. Дуже хочу знайти “Командирського” перших випусків і саме Чистопільського заводу: годинник-легенду. Тих годинників, які ношу, маю понад десяток – залежно від того, який сьогодні більше подобається”.
Як би то вже закруглятися… Ну ось, здається – нормальна крапка буде. 4 жовтня 1657 року, тобто вже понад ювілейних 360 літ тому, голландський механік і математик Христіан Гюйгенс продемонстрував свій винахід: першого маятникового годинника з пусковим механізмом. Це відкриття уможливило виготовлення малогабаритних годинникових механізмів, простіше кажучи – кишенькових годинників. До цього всі хронометри були стаціонарними. З прийдешнім, наручний годинник!