Дата публікації
Перегляди: 216
Знаменитому голові колгоспу з Матусова Кравченку Володимиру Івановичу 16 квітня нинішнього року мало б виповнитися 80 років. На жаль, зараз про нього доводиться вести мову у минулому часі. Він не дожив до свого 60-річчя дев’ять днів.
Але й за той час, який відвела йому доля, зробив стільки, що для іншої людини не вистачить і кількох життів.
Про Матусів і сьогодні говорять, що таких сіл за красою небагато в Україні. Це своєрідний пам’ятник Володимиру Івановичу.
За тією архітектурною витонченістю, вміло підібраним комплексом соціальних і житлових приміщень, селу рівних немає в нашій державі.
Сюди їздили вчитися розбудовувати соціальну структуру села не з однієї області України, а й тодішніх республік Радянського Союзу, Німеччини, Франції.
Із спогадів очевидців тих часів відомо, що коли інформація дійшла до Москви, то там у високих владних кабінетах були в захопленні від побудованого.
Після того були й нагороди. Просто так тоді двома орденами Леніна не нагороджували і державну премію не вручали. Кажуть, що було й представлення до Золотої зірки Героя соціалістичної праці, але десь воно загубилося у владних кабінетах тодішньої бюрократичної системи.
Сам Володимир Іванович ще за життя не раз підкреслював, що не заради нагород живе і працює, а для людей і їх благополуччя.
Розвинута тваринницька галузь і висока культура землеробства дозволяли в Матусові будувати школи, дитячі садки, житло для односельців.
Але та справа була нелегкою. І лише одиниці, такі, як Володимир Іванович, могли добиватися права втілювати задуми в життя.
Його впертість і наполегливість допомагали пробивати оті чиновницькі бюрократичні мури. Коли Кравченко щось задумав, він вже не відступав від наміченого. Такий в нього був характер. Він не терпів несправедливості і не давав спокою своїм підлеглим. Не згинався перед високими посадовцями.
Якось в перші роки незалежності в Матусові зібралися голови колгоспів тодішнього Шполянського району. Було вирішено припинити продаж зерна державі, оскільки за нього від держави не можна було вчасно отримати кошти, а це, в свою чергу, впливало на фінансову спроможність колективів.
Спершу Володимир Іванович не надто й хотів ув’язуватися, як висловлювався, в цю авантюру, але згодом, за умови, що всі триматимуться разом, таки дав згоду не продавати зерно.
Проте сталося так, що більшість тодішніх керівників відмовилися від тієї затії. Володимир Іванович залишився ледве не наодинці з проблемою, але зерна не повіз. Приїздив губернатор, пробував переконати, але так і не добився нічого. Навіть президент Л.М. Кравчук згадав у ті дні про Матусів і Володимира Івановича, що не хоче він здавати зерна державі.
Були перевірки, навіть залякування з боку правоохоронних органів. Як потім Володимир Іванович зізнався, що йому «розказували ледве не про шкарпетки, де і які, в якій шафі лежать».
Не один тодішній керівник господарства зізнавався, що йому соромно за ту зраду і що, м’яко кажучи, не зручно дивитися в вічі Кравченку.
Це лише один з тих спогадів життя, який довелося пережити тодішньому голові колгоспу з Матусова Володимиру Кравченку, якого справедливо причисляють до золотої когорти керівників Шполянщини.
А скільки таких спогадів було за його трудову біографію, за життя, важко й перерахувати.
Він йшов по життю з батьківською настановою «бути відповідальним перед собою за свої вчинки та дії, розуміти колгоспників, допомагати їм у вирішенні постійних життєвих проблем». Ота настанова Івана Юхимовича Кравченка, який передав сину колгосп, супроводжувала Володимира Івановича і не дозволяла зупинятися на досягнутому.
Володимир Кравченко очолив господарство, коли йому було 25 років. Він зумів випередити час, розбудувавши рідне село, ніби перенісши його в майбутнє, віддавши йому свої знання, енергію, здоров’я.
«Вимогливий, суворий, жорсткий до підлеглих», — саме так характеризували його, коли очолював господарство. Проте небагато знали, як він переживав за невдалий жарт над людиною чи занадто високу вимогливість до неї. Це все було, ніби по той бік екрану.
Його досягнення і здобутки колективу, яким керував, нерідко визнавалися не відразу, а через кілька років. Як було з втіленням в життя проекту забудови Матусова. Лише через два роки автори забудови центру села отримали Державну премію. В суперниках тоді були проекти з будівництва Московського театру на Таганці та піонерського табору біля Владивостоку.
У це важко сьогодні повірити, на яку висоту він зумів піднятися, втіливши задумане в життя, коли у Москві не змогли встояти перед тією красою звичайного українського села.
Не кожному, а вірніше одиницям з голів колгоспу на той час на Черкащині довелося побувати в Москві, в Свердловській залі Московського кремля і отримати нагороду.
Як згадувала його дружина Валентина Дмитрівна, він боляче реагував на штучно створене державою банкрутство сільського господарства, бартерні відносини. Не спав ночами, писав листи в уряд, президенту, але його не чули. Для нього і його господарства кожен наступний день ставав гіршим за попередній.
Володимиру Івановичу не вдалося втілити в життя одну з мрій — організувати переробку сільськогосподарської продукції в селі, збудувавши м’ясоконсервний завод, теплиці, інші підприємства. Вже це могло створити не один десяток робочих місць в його рідному селі.
На жаль, газетних шпальт надто замало, щоб описати все створене, збудоване Володимиром Івановичем, його досягнення, труднощі, які довелося пережити.
Володимир Іванович Кравченко як голова колгоспу, випередив свій час не на одне десятиліття. Пішовши назавжди в потойбічний світ, він залишив пам’ятку про себе.
З весни до пізньої осені в центрі Матусова площа, що носить його ім’я, ніби потопає у квітах. Матусяни ніби дають зрозуміти, що вони висаджені в пам’ять про знаменитого і неперевершеного голову колгоспу Кравченка Володимира Івановича.
Ще розповідають, що він іноді приходить до декого в снах і підказує, що та як зробити. З часом стає зрозумілим, що це їх янгол-охоронець.
Анатолій Вікторук
Фото з домашнього архіву І.В. Кравченка
Шполянські вісті