Дата публікації
Перегляди: 563
Днями відзначила день народження ветеран праці Шполянської швейної фабрики Валентина Нех. Таких, як Валентина Гаврилівна, колишніх працівників свого часу знаменитого підприємства у Шполі немало, адже воно забезпечувало роботою сотні людей. Однак вереснева іменинниця серед них одна з найстарших.
Валентина Гаврилівна показує учетверо складену, пожовклу від часу, але таку дорогу серцю сторінку «Шполянських вістей», яку зберігає кілька десятиліть. На ньому фотознімок її молодої та публікація про робочі будні на Шполянській швейній фабриці. В дусі радянського часу розповідається про одинадцяту п’ятирічку тодішньої робітниці підприємства.
Шполянка вже давно на заслуженому відпочинку, проте й удома завжди знаходить собі роботу. І яскраве свідчення тому — дбайливо пошиті диванні подушечки, їм у тон виготовлені чохли на стільці та інші потрібні у побуті речі.
Донедавна старенька утримувала курей, та й зараз не сидить без діла. По змозі обходить маленьку ділянку біля свого багатоквартирного будинку, іншим разом сусіди бачать, як вона береться замітати біля під’їзду.
До Шполи В.Г.Нех прибула здалеку у 1956 році, аж з Дніпропетровська, за направленням профтехучилища, де освоїла професію швеї з пошиття одягу. Перший досвід роботи здобула на невеликому підприємстві, яке називалося артіллю імені 40-річчя Жовтня і розташовувалося в приміщенні, де донедавна працювало шполянське телебачення.
Коли на Шполянській швейній фабриці відкрили цех з пошиття ковдр, Валентина Нех вирішила перейти працювати туди.
— Мій тодішній керівник просив залишитися, адже у колективі знали, що я швидка в руках, обіцяв направити мене навчатися на закрійника, — пояснює вона. — Проте на новому місці роботи була вища зарплата, а надіятися на чужині могла лише на себе.
Валентина Гаврилівна говорить так, адже рано овдовіла. Всього через шість років подружнього життя залишилася з двома малими дітьми на руках. Хоч, правду кажучи, доля не балувала її і змалку. Дівчинка малолітньою втратила найдорожчу людину — матір, тож рано подорослішала.
При згадці, як намагалася вижити після трагічної загибелі чоловіка Григорія, з дітьми, чотирирічною Тетянкою і Сергійком, якому навіть не виповнилося ще й двох років, бабуся досі із зусиллям може про те говорити. А тим часом сльози застилають очі.
— Брала матеріал, аби шити ковдри удома ввечері чи вночі. Нічної пори пила чай, щоб раптом не заснути і виконати план, — продовжує пенсіонерка. — Треба ж було якось і самому виживати, і дітей ростити. Старшу доньку забирала на вечір додому, а Сергійкові певний час доводилося проживати у дитсадку, біля теперішнього стадіону, увесь тиждень. Побути з ним удома мала змогу лише на вихідних.
З колегами сил не жаліли, а плани ставили високі. Свого часу працювали за одним столом з Раїсою Гончаренко. Коли не брали додому роботу з пошиття, то за день удвох могли пошити чотири, а то й шість теплих ватних ковдр. Всю роботу виконували вручну, і лише згодом з’явилася можливість виконувати роботи механізовано. Коли ж починали шити ковдри в артілі, виконували роботу з допомогою так званих п’ялець.
Вату на фабрику доставляли тюками нібито з Казахстану, та й тканиною склади були наповнені вщент, звідки забезпечували потреби нашої, а також інших швейних фабрик.
Згодом В.Г.Нех перейшла трудитися лекальщицею, опісля штампувати ярлики на готових виробах, а потім у цех із промірювання тканин.
Спільно з іншими працівниками вони доклали своїх рук до будівництва нової будівлі фабрики. Через те дуже їм і шкода спостерігати, як сьогодні перепрофільовуються, а багато де руйнуються колишні процвітаючі фабрики й заводи Шполи.
З часом темна полоса в житті шполянки змінилася на світлу. Вона вдруге створила сім’ю, де народилася донька Людмила. Хоч цьогорічний 82-ий день народження бабуся зустрічає не в парі, проте в колі люблячих дітей, онуків, правнучки, інших турботливих і люблячих рідних.
Двоє старших дітей Валентини Гаврилівни Тетяна й Сергій давно проживають в Росії, а наймолодша Людмила мешкає разом з матір’ю.
— Я з дітьми, і тому щаслива, — тихо мовить іменинниця. — Старші діти хоч і далеко, але часто телефонують, намагаються, чим можуть, допомогти. Їм добре, і мені спокійно.
Ольга Качан
Шполянські вісті