У Смілі місцеві «ждуни» восьмий рік блокують перейменування вулиці

Деталі

У Смілі місцеві «ждуни» вже восьмий рік блокують перейменування вулиці, яка носить ім’я радянського заступника міністра Мазура на вулицю імені смілянина Валентина Отамановського. Тим часом на честь видатного українця перейменовано вулиці в Києві, Вінниці, Харкові, а от його земляки виявилися невдячними.

 

Про це повідомляє голова Смілянської громадської організації «Територія Гідності» Анатолій Терещенко.
За словами краєзнавця Юлії Харченко, наш земляк, смілянин Валентин Отамановський брав участь у бою під Крутами, як юнак (юнкер) Першої Української юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького. Також він був у складі Студентського куреня Січових Стрільці.
«Як згадує командир розташованих там українських сил, сотник Аверкій Гончаренко, юнак Валентин Атамановський подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніжина виступив на з’єднання з наступаючими на нас більшовиками, себто, наступає на нас із запілля. Атамановський був дуже відважний, а що найважливіше було у ньому цінного – це завжди прекрасний гумор. В цій рішальній хвилині він почав порівнювати наш бій з боями шведів і наших з москвинами під Полтавою…» , – розповідає пані Юлія.
Вона каже, що Валентина Отамановського знають як українського історика, краєзнавця, бібліографа, громадського і політичного діяча. Він народився 26 лютого 1893 року в Малій Яблунівці у багатодітній родині дрібного службовця, рахівника цукроварні графів Бобринських. Невдовзі родина переїхала до Києва, де Отамановський навчався на юридичному факультеті Київського університету, згодом перевівся до Київського політехнічного інституту.
«Співорганізатор осередку скаутського товариства «Пласт» у Києві, належав до київської філії таємної та глибоко законспірованої організації «Братства самостійників». «Братчики» працювали серед молоді, закликали бойкотувати російську мову і культуру та поширювали націоналістичні ідеї. Під час Першої світової війни почали видавати нелегальний друкований орган «Вільна думка»», – веде далі пані Юлія.
І додає, 24-річний Отамановський став одним із фундаторів українських збройних сил. 15 березня 1917 року за його ініціативи у Києві почали формувати штаб української міліції та першу кінну сотню. Також наш земляк брав участь у створенні «Українського військового клубу імені гетьмана П. Полуботка» та організував військовий клуб «Батьківщина». Цього ж року Український Національний Конгрес обрав Валентина Отамановського до Центральної Ради від «Братства самостійників». Але після гетьманського перевороту він склав депутатські повноваження і зайнявся організаційно-партійною та літературною діяльністю.
«Очолюваний Отамановським студентський гурток у 1916 році у Петрограді (за іншою версією – у Москві) заснував легальне кооперативне видавництво «Вернигора». Назвали його на честь кобзаря Вернигори, який, за легендою, був наділений даром віщування і передбачав самостійність України в майбутньому», – розповідає Юлія Харченко.
І уточнює, видавництво «Вернигора» розміщувалось у Києві. Поширювало переконання, що українська культура має орієнтуватися на Західну Європу, а не на Росію. Під керівництвом Отамановського видавництво випускало листівки з портретами гетьманів та патріотичними цитатами. Видало низку брошур націоналістичного змісту, наприклад: «Катехізм українця», «Українці та москвини», «Гетьман Іван Мазепа», «Гетьман Полуботок», «Гетьман П. Дорошенко», великі настінні плакати – «Як жив український нарід» (склав Отамановський), «Як Московщина визискує Україну» тощо. Пізніше надрукувало серію українських казок, а також переклади художніх творів. Репертуар, художнє оформлення та змістове наповнення видань визначала ідея незалежності.
В добу боротьби за незалежність України 1917-1921 років Отамановський під псевдонімом Вал. Златополець написав українську «робінзонаду» – історико-пригодницьку повість «Син України», що пропагує патріотизм та любов до України. Присвятив її своєму другові Миколі Лизогубу, який загинув під Крутами. У книзі є опис битви під Конотопом – чи не єдиний в українській художній літературі.
Під час правління гетьмана Павла Скоропадського у Києві у липні 1918 року російські чорносотенці влаштували молебень на честь царя Ніколая ІІ. Подія завершилася співом гімну «Боже, царя храні…». У відповідь на це Отамановський разом із «Братством самостійників» та клубом старшин «Батьківщина» організували демонстрацію до роковин Полтавської битви. На Софійській площі близько 10 тисяч людей влаштували панахиду по гетьманові Мазепі. Після неї Отамановський звернувся до присутніх з палкою промовою, по якій учасники мітингу одностайно проголосували за перенесення до Софійського собору останків гетьманів Петра Дорошенка, Івана Мазепи та Пилипа Орлика.
На Софійській площі у липні 1918 року під час демонстрації декілька старшин запропонували позбутися напису на пам’ятник Богдану Хмельницькому: «Волимъ подъ царя восточнаго, православнаго». Під схвальні вигуки натовпу Отамановський за допомогою геологічного молотка почав збивати окремі слова. Але завершити справу завадили німецькі військові та вояки гетьманської Державної варти, які розігнали мітинг. Невдовзі Отамановський виїжджає до Відня, де навчається у Віденському університеті та організовує роботу видавництва «Вернигора». Окрім цього, він працював там ще й дипломатичним кур’єром на громадських засадах у Міністерстві закордонних справ Української Держави.
«До України він повернувся у червні 1920 року і разом з родиною оселився у Вінниці. Вінницькій обласній універсальній науковій бібліотеці присвоїли ім’я Валентина Отамановського. Портрет Валентина Отамановського, автор Артур Орльонов, з фонду «Музею Вінниці». Валентина Отамановського зображено в образі учасника бою під Крутами. Він одягнений в чумарку (верхній чоловічий одяг з товстого сукна) та цивільний чорний кашкет. На кашкеті знак «Соборна Україна», надзвичайно популярний в українських військових колах наприкінці 1917 року. За спиною Валентина – вокзал станції «Крути». В руках тримає телеграму, яка фактично вирішила результат Крутянського бою (інформація про нейтралітет полку Шевченка в запіллі українців)», – підсумовує Юлія Харченко.

scroll back to top

Previous post Озимина на наших полях – у стані неглибокого спокою
Next post За публічного обвинувачення прокурорів Смілянської прокуратури вбивці дали 10 років

Добавить комментарий