в Відео, Війна, Ексклюзив, Новини 05.11.2024
У період із 2014 по 2022 рік, за даними Омбудсмена України, в полон до рф потрапили майже 400 тисяч українських військових. Ще тисячі опинилися там після початку повномасштабного вторгнення. Їх доля нелегка. Сотні з них отримують вироки від окупаційного режиму, над іншими тривають судові процеси, а чиїсь життя взагалі закінчуються у ворожих катівнях. Рідше ж буває так, що українці стають учасниками обміну й через тривалий час вони мають змогу повернутися додому. Таку щасливу звістку отримав і герой нашого матеріалу.
У межах чергового обміну, 17 липня 2024 року, з російського полону повернулися 95 захисників нашої Батьківщини. Це були воїни Збройних Сил України, Національної гвардії та прикордонники. Тоді ж на рідну землю повернулися й четверо черкащан. Серед них був Олександр Таран.
Журналісти видання «ВиЧЕрпно» поспілкувалися з Олександром, аби дізнатися, які жахи довелося пережити оборонцю України за понад два роки у ворожому полоні, чи мав він бодай якусь надію на повернення додому та яким його життя є наразі.
«На десятий день повномасштабної війни пішов у розвідку, а потрапив у полон»
Олександр Таран родом із села Білоусівка Золотоніського району Черкаської області.
*архівні фото Олександра
Після школи опанував професію автомеханіка й вирішив відразу приєднатися до лав Збройних Сил України. 29 листопада 2019 року хлопець розпочав службу за контрактом у розвідувальному батальйоні десантно-штурмових військ України (ДШВ).
На момент, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України, Олександр разом із побратимами перебував на Житомирщині поблизу кордону з Білорусією. Через десять днів, у ніч із 4 на 5 березня, чоловік зі своїм напарником пішов у розвідувальний вихід на території Київської області.
«Ми перейшли поле й зайшли в посадку. Всього за кілька хвилин нам у спину вже зайшла розвідувальна група бурятів. Наше з побратимом спорядження не було призначене для бою на близьких дистанціях, тож чинити опір ми не могли», — пригадує події тієї ночі Олександр.
Тоді ж росіяни запитали в наших оборонців, чи згодні вони говорити з ними. Саші та його побратиму було цікаво, чим це все може закінчитися, тож вони погодилися. Згодом по них приїхала ворожа БМП (бойова машина піхоти). Чоловікам зав’язали очі та руки. Їх посадили в машину й повезли в невідомому напрямку. Наступний тиждень з очей Олександра пов’язку не знімали, тож він досі не знає, де перебував у той період. Лише здогадується, що це був окоп у лісі.
«У першу добу полону пизд*ли постійно. Мені двічі зламали носа»
Чоловік пригадує, що росіяни не мали жодного жалю до українців й постійно знущалися з них і застосовували фізичну силу:
«У першу добу нас пизд*или постійно. Незалежно від того, казали ми їм правду чи ні. Мені тоді за ті 24 години двічі зламали носа. Пам’ятаю, що опісля вони ще дали рушника, аби я витер свою кров».
У розмові з журналістами Олександр зазначає, що те, як поводилися росіяни з ним, ще дрібниці в порівнянні з їх ставленням до інших. Наприклад, згодом окупанти взяли в полон військового, в якого була поламана нога. Вони постійно вдавали, що не вірять йому й кожного разу, коли проходили повз нього, — били чоловіка по травмованій частині тіла й глузували.
Припиняли свої знущання з українців рашисти лише вночі.
«6 березня ми всі прокинулися дуже рано, адже там, де ми перебували, почався сильний обстріл. Нас усіх повантажити й повезли десь глибоко в тил. Уже там ставлення до нас було кращим, однак періодично знаходилися унікуми, які проходили повз і били нас ногами. Просто так», — розповідає Саша.
По приїзду чоловік разом з іншими людьми опинилися в приміщенні закинутої старої ферми. Там були лише голі стіни. Українців було 60. З них 40 — цивільні люди. Вже там полоненим дозволили зняти пов’язки з очей. Згодом Саші випадково до рук потрапив список тих, хто перебуває з ним, й він прочитав, що вони наразі знаходяться на території білорусії, Чорнобильська зона. Там українці пробули близько тижня. Далі, 18 березня, їх відвезли в росію, зокрема, в СІЗО брянської області.
«Прийомка» в СІЗО — один із найболючіших спогадів Олександра за весь час перебування в полоні, адже це процес, коли росіяни били полонених усім, що потрапляло їм у руки. Били й ногами. Били по всьому тілу без жодного жалю й співчуття.
Ще більш жахливим для сприйняття є факт того, що в СІЗО рашисти проводили в слідчого ФСБ допит Саші протягом п’яти днів.
«Мене повели на допит неочікувано. Це була неділя, близько 19:00, тож ми думали, що більшість наглядачів і слідчих уже пішли додому, однак виявилося, що це не так. Мене завели в приміщення, де сидів слідчий, «мєсний опєр» і кілька здорових «спєцназовців». У той день мене нічого не питали, а просто без перестанку пизд*ли. В основному по ногах. У мене ноги опісля були такого кольору, як зараз штани (показує на джинси чорного кольору, — ред.). Я стояв і не міг поворухнутися. Якщо робив бодай один крок — мене починали бити ще сильніше. Це тривало кілька годин. Уночі мені дозволяли спати, а вранці знову починалися допити. Мене запитували про все — починаючи від років, коли я ходив у школу, закінчуючи будь-якими дрібницями. Запитували одне й теж по десять разів. Так росіяни хотіли впевнитися, що я їм не брешу. Тоді ж мені вчергове зламали носа», — пригадує Саша.
У СІЗО Олександр пробув 14 місяців — до середини травня 2023 року. Ще 14 місяців життя (до моменту обміну) чоловік провів у в’язниці на території володимирської області.
«Голодом не морили, однак зі стабільного харчування був лише хліб»
Олександр Таран розповідає, що за час перебування в СІЗО, харчування в нього було тричі на день, однак повноцінним його не назвеш. Вранці йому подавали страву, що була схожа на дуже рідку кашу — пропорція крупи до води становила близько 1/20. Це був своєрідний рідкий суп — ні солодкий, ні солоний. Додавався напій. Ймовірно, це був чай, однак збіг у цієї рідини з ним був лише за кольором. Обов’язково був шматочок хліба.
«В обід нам давали, як ми любили називати, «суп харчо — зверху вода, знизу нічо». Якщо в тарілці попадалися бодай одна-дві картоплинки, то вже було добре», — зазначає Саша.
Тоді ж росіяни додавали «на друге» ще якусь кашу чи картоплю. Часто вони готували для полонених рагу, яке на 90% складалося з квашеної капусти. Дуже сильним був смак оцету. Також подавали компот чи кисіль та шматочок хліба.
У СІЗО не вечерю українці їли рибу, картоплю чи рагу й хліб. У в’язниці харчування протягом дня було дещо кращим, однак ввечері рашисти сипали в одну тарілку все, що готували вдень й нашим людям доводилося їсти лише таке.
«Найбільше я любив їсти хліб. Його завжди нам давали й він мав такий смак, як потрібно. Загалом же голодом нас не морили, харчування було, однак його якість та кількість…», — розповідає Олександр і робить багатозначну паузу.
«Кожного дня я виходив на прогулянку, однак вона тривала від 30 секунд до декількох хвилин»
Жив Олександр весь цей час у камерах. У такі приміщення рашисти селили різну кількість людей. Загалом же вони розміщували від 2 до 16 українців в одну кімнатку.
«Камери були переповнені. Якщо приміщення, наприклад, було розраховане на шість людей, то нас там було 16. Аби нас усіх помістити, росіяни просто доставляли більшу кількість ліжок впритул», — розповідає Саша.
Таких кімнат на поверсі було 13. У кожній з них був свій санвузол й постійний доступ до води. Душ прийняти українці там, звісно, не могли, однак раз у тиждень вони мали змогу ходити в баню.
Чоловік пригадує, що їм не дозволяли без нагляду виходити в коридори й тим більше заходити в інші камери. Вони могли виходити лише раз у день на прогулянку:
«Був період, коли прогулянка займала 30 секунд — ми виходили з камер до дворика й відразу поверталися назад. Такі були правила в СІЗО. У в’язниці ж мені своєрідно щастило, адже там вже прогулянка могла тривати до 30 хвилин. Місце, куди ми виходили, було невеличким — дворик 5 на 5 метрів. Ми там просто стояли й грілися під сонцем або ходили по колу. Там не було, що більше робити, адже це як та сама камера, тільки даху не було».
Зі слів Олександра, решту свого часу полонені приводили в камерах: ходили або сиділи, однак навіть сидіти росіяни їм не завжди дозволяли. Вони вимагали, аби наші люди завжди були на ногах — стояли чи ходили. У кожній кімнаті були відеокамери, завдяки яким окупанти завжди стежили за полоненими. Якщо їм щось не подобалося — відразу прибігали сварити й знущатися.
«Якщо хтось з нас дозволяв собі бодай присісти в той час, коли це було заборонено — відразу в камеру заходив рашист і починав кричати. Частенько це була фраза: «Вы что аху*ли бл*ть? Вам сейчас п*зда будет», — розповідає чоловік.
За таке українців карали переважно фізичними вправами — змушували велику кількість разів відтискатися чи присідати. Однак так було не завжди. Наприклад, коли Олександр Таран у 2022 році перебував ще у СІЗО, — то до нього й інших українців постійно застосовували фізичну силу — забирали з камер, били й кидали людей назад.
У в’язниці, каже чоловік, йому пощастило, адже до нього фізичну силу майже не застосовували:
«Якщо ми робили не так, як хотіли росіяни, то вони могли вдарити по голові, тобто «дати ляща» й більше нічого. Я чув, що в інших тюрмах українців просто забивають до смерті, тож мені ще пощастило».
«Говорити рідною мовою було заборонено. Піздюл*й ми отримували переважно за те, що ми — українці»
Окрім заборони вдень лежати й сидіти, нашим людям росіяни не дозволяли спілкуватися рідною мовою.
«Перші пів року мого перебування в полоні взагалі все було надто строго. Якщо росіяни чули, що ми спілкуємося між собою українською, то відразу казали: «вы че там, с*ки, по-украински базарите? Я щас зайду по-русски научу вас говорить». Пізніше ж ми лише їм відповідали російською, а між собою спілкувалися своєю мовою. Коли ми говорили на ті теми, про які росіянам було краще не знати, — підбирали такі слова українською мовою, які не мають аналогів у російській. Ці діалоги стосувалися війни й всіх ворожих гріхів. Ми завжди доходили до висновку, що вони під*араси, тож краще їм було цього не чути», — розповідає Олександр.
До кінця вересня 2022 року в камерах, де перебували полонені українці, були телевізори, які, звісно, транслювали виключно російське телебачення. Російські журналісти в своїх програмах завжди нахвалювали й возвеличували рф, однак якусь правду звідти українцям вдавалося усвідомлювати. У якийсь момент телевізори раптово з камер винесли, а ставлення наглядачів надто змінилося в гіршу сторону.
«Ми не отримували ніяких новин, тож не розуміли, що відбувається, але здогадувалися, що події розвиваються не на користь ворога», — розповідає Саша.
Згодом у камеру до Олександра потрапили українці, які опинилися в полоні весною 2023 року й розповіли, що в той час воїни ЗСУ розпочали контрнаступ, тож причина агресії ворога до полонених стала відомою. За цей час нашим людям приходилося нелегко, адже рашисти застосовували не лише силу, а й втомлювали їх фізичними вправами. Наприклад, із шостої ранку й до самого відбою полонені мали без перестанку присідати.
«До фізичних навантажень вдалося звикнути. Я не зробив би цього до полону й не зроблю вже зараз, однак там, у камерах, коли перед тобою страх — на адреналіні робиш усе, що тобі скажуть. Важко було й те, що на нас морально тиснули й постійно говорили: «Да все, Украины больше нет». Причин для катувань чи психологічних знущань, по суті, не було, тож піздюл*й ми отримували переважно за те, що ми — українці», — пригадує Саша Таран.
Ще одним із проявів негідного ставлення рашистів до полонених українців була відсутність належного лікування. Людям допомагали лише тоді, коли їх стан був критичним або підіймалася висока температура. В Олександра, наприклад, із лютого до середини червня 2024 року була короста. За належного лікування симптоми зникають за кілька днів, однак у в’язниці чоловік переживав цю недугу близько чотирьох місяців.
- Довідково:
Коро́ста — це інфекційне паразитарне захворювання шкіри, яке супроводжується свербінням, розчухуванням на шкірі, папульозними висипаннями.
«Ніхто не звертав увагу на те, що мені потрібне належне лікування. У травні 2024 року відбувся обмін полоненими й міжнародна спільнота помітила, в якому стані додому повертаються українці, тож вимагала від росії змінити умови нашого перебування в полоні. На щастя, зміни дійсно відбулися — умови, в яких ми жили, привели до норми, нам вилікували всі хвороби, які ми мали, й навіть дещо покращилося харчування. Насправді ж у росії виділяють кошти на утримання полонених, однак люди ці гроші просто крадуть», — зазначає чоловік.
«Двічі мав можливість передати звістку про себе рідним. Писав, що дуже скучив…»
Олександр Таран пригадує, що ще в квітні 2022 року він мав нагоду написати рідним листа. Окупанти тоді дали йому маленький аркуш і дозволили писати те, що вони скажуть. Тоді ж чоловік сповістив рідних, що він живий, перебуває в полоні й передав привіт. Він не сподівався, що до його родини дійсно дійде це повідомлення, однак у серпні 2022 року близькі дійсно отримали новину від сина.
Вдруге ж Саші вдалося оповістити близьких про себе вже тоді, коли він перебував у ворожій тюрмі. Росіяни тоді дозволили прийти до полонених представникам Червоного Хреста й ті взяли листи від українців та поспілкувалися з їх рідними.
«Я тоді написав, що я живий, що зі мною все відносно нормально. Подробиць ніяких не можна було описувати, тож я лиш рідним писав, що дуже скучив. Наступного дня представники Червоного Хреста принесли мені на аркуші паперу видруковану відповідь моїх близьких», — ділиться спогадами чоловік.
«Пізно вночі повели мене одного з камери в пункт відправлення — звідти люди їдуть або на суд, або на обмін»
Вечір 15 липня 2024 року запам’ятався Олександрові Тарану на все життя. На годиннику близько 21:00. Люди готуються до сну, бо о 22:00 — відбій. Раптово у двері стукає тюремний наглядач. Саша лежав найближче до дверей, тож він звернувся до нього. Сказав зібрати речі та йти за ним. Із цього ж поверху разом із Сашею пішли ще кілька людей. Їх привели в приміщення, що слугувало пунктом відправлення — звідти полонених везли або на суд, або на обмін.
«У тій камері нас було четверо — два снайпери, джавелінщик і номер обслуги ДШК. Усі ми були дуже молоді. Спершу я подумав, що ми точно станемо учасниками обміну, однак згодом я мав сумніви», — пригадує переживання тієї ночі чоловік.
Тоді ж чоловікам дали аркуші паперу, ручки й наказали написати свою автобіографію й вказати, що в них немає претензій до росії. Вранці ж окупанти вже не приховували того, що наші люди стали учасниками обміну й поїдуть додому.
«Наостанок нас до себе покликав старший. Пам’ятаю, як він казав: «Пацаны, подумайте о своей жизни. Как только приедете домой — не спешите возвращаться в армию. Если же вдруг когда-нибудь кто-то вам позвонит по телефону, то не спешите бежать в СБУ, подумайте над предложением». Ми сиділи, кивали головами, а насправді в думках слали його…», — розповідає Олександр Таран.
Далі на Сашу та ще майже сотню українських полонених чекала довга дорога додому. В Олександра вона зайняла майже добу. Він їхав автозаком, летів літаком та пересувався автобусом. Його очі й руки були зав’язані, а на голові був мішок, тож чоловік не знає точно, яким саме був його шлях територією ворожої країни.
На обмін в липні 2024 року вони їхали в зимовому взутті. До слова, це літо черкаські та українські синоптики неодноразово називали аномально жарким. Унаслідок цього в Олександра сталося запалення ніг, яке потребувало згодом тривалого лікування. Попри спеку росіяни на повний автобус людей дали лише кілька пляшок води на всю добу й жодного разу їх не годували. Ситуація змінилася вже на кордоні, коли наглядачі очікували, що в автобус зайдуть представники Комітету з захисту прав людини. Тоді українцями зняли мішки з голови, розв’язали очі та руки. Також занесли дуже багато води.
«На кордоні до нас дійсно ще раз зайшли росіяни. Вони запитували, чи є в нас до них якісь презентації чи скарги. Ми відповідали, що немає, а вони жартували між собою, що, як тільки ми перетнемо свій кордон, то скарги на росію моментально з’являться. Так насправді й було (сміється, — ред.)», — зазначає чоловік.
«Найперше, що зробив на рідній землі — поговорив із мамою»
Той обмін полоненими (17 липня 2024 року) відбувався на межі Сумської та білгородської областей. Тоді на Батьківщині українців зустрічали волонтери й журналісти. Вони потурбувалися, аби наші люди змогли перевдягтися, поїсти, випити води й зателефонувати рідним. Під час цієї зустрічі Олександру й іншим українцям, які повернулися з полону, подарували браслети з жовто-блакитних стрічок, як символ незламності. Саша носить цей браслет дотепер. Каже, що це його оберіг.
«До останнього моменту не вірилося, що все це відбувається зі мною. Я два з половиною роки був у полоні. Боявся, що щось може піти не так і я не потраплю додому», — зазначає Олександр.
Далі вони вирушили в Сумську область, аби пройти загальне обстеження й фахівці б оцінили стан здоров’я кожного українця, який повернувся з полону.
«Із нами в автобусі вже їхав журналіст. Він дав нам свій телефон, аби ми могли зателефонувати близьким. Дорога була довгою, зв’язок обривався, тож я вирішив, що зателефоную мамі, як приїду в Суми. Минуло близько п’яти хвилин, коли вже мама сама мені подзвонила. Чув, як вона плаче, але водночас відчував її радість», — ділиться спогадами чоловік.
Дорога від кордону була через села Сумщини. Чоловік досі тримає в спогадах той шлях, адже тоді в кожному селі автобуси з українцями зустрічали жителі сіл із прапорами.
«Людей було дуже багато. На кожній вулиці. Ніхто не знав, що буде обмін. Люди просто побачили колони автобусів і самі все зрозуміли. Дуже приємно було тоді. Аж сльози наверталися від усвідомлення, що ці люди не знають нас, але так щиро радіють поверненню», — з теплою посмішкою розповідає герой.
Саша приїхав у санаторій, а наступного дня рідні вже навідали його. Вони привезли йому речі й різні смаколики та домашні страви, за якими чоловік скучив за роки перебування в полоні. Зокрема, мама приготувала для нього вареники, відбивні, манники та привезла багато солодощів. Солодощі, каже Саша, — те, чого не вистачало йому найбільше:
«Протягом перших тижнів перебування вдома я їв дуже багато солодощів. Певне, виконав свою річну норму».
Варто ж зазначити, що вага Олександра Тарана до полону становила близько 76 кілограмів, до червня 2024 року вона становила лише 56. Як ми зазначали раніше, що в той період харчування у в’язниці покращилося, тож на обміні його вага вже була орієнтовно 62 кілограми. За понад три місяці перебування в Україні чоловік набрав 22 кілограми.
Опісля Олександр пережив лікування й реабілітацію, адже здоров’я після полону потребувало значного покращення. Зокрема, в нього було запалення ніг, проблеми з суглобами й наслідки тричі зламаного носа. Згодом Саші відновили документи, він пройшов ВЛК, пішов у відпустку та звільнився з лав Збройних Сил України. Каже, що планував повернутися до армії лише за тих умов, якщо щось сталося з його рідними. На щастя, вони всі живі й здорові, тож Саша хоче тепер якомога більше часу проводити з ними.
Наразі Олександр Таран подорожує Україною, адже, зізнається, що з 24 років свого життя, п’ять — віддав на службу в ЗСУ, тож тепер хоче присвятити час собі та розвитку. Чоловік уже побував у Полтаві, Дніпрі, Києві та Ужгороді. Він навідував своїх рідних, близьких та друзів. Стверджує, що життя після полону дійсно змінилося й найбільше він цінує тепер час, який приводить з людьми, що займають особливе місце в його серці.
«Хочу гідно й цікаво прожити своє життя, а всім руським бажаю в дім війну», — з посмішкою на обличчі закінчує нашу розмову Олександр.
До вашої уваги також підбірка матеріалів із проєкту “Полеглі, але не забуті”:
- «Ми втратили серце нашої родини»: історія військового з Черкащини, який віддав своє життя за порятунок побратимів (ФОТО, ВІДЕО)
- “Він вривався в життя, як блискавка”: у памʼять про загиблого Героя Володимира Мукана (ФОТО, ВІДЕО)
- “Я народила доброго хлопчика, а він уже сам зробив себе Героєм”: історія військового з Черкас, який трагічно загинув у Оленівці (ФОТО, ВІДЕО)
- «Паша помер у мене на руках». Історія батька, волонтера, воїна Павла Собка (ФОТО, ВІДЕО)
- Був сильний духом і тілом: історія черкаського тренера, який загинув на Донеччині (ФОТО, ВІДЕО)
- Він був дуже правильний. І це врятувало не одне життя: історія Михайла Чабаненка — Героя України з Черкас (ФОТО, ВІДЕО)
