Дата публікації
Перегляди: 233
Як швидко біжать роки, навіть обурливо швидко! Та є люди, які, не зважаючи на плин часу, залишаються в людській пам’яті. Залишаються їхні справи, вчинки, ставлення до інших. Їх хочеться пам’ятати, згадувати в розмовах з друзями, вони стають близькими і зрозумілими навіть через роки, попри величезні зміни, які відбуваються в житті.
Борис Семенович Шемет належить до таких людей-особистостей, мудреців, поводирів. 101 рік від дня його народження 11 червня і вже 9 років, як його немає — 30 червня.
Велике життя подарувала йому доля, а те, що він став ШЕМЕТОМ, авторитетом, взірцем, зробив він сам, своїм життям, щоденною працею, ставленням до людей, доброю простотою і в той же час вимогливістю, великими знаннями і вмінням бути керівником, приймати рішення і за їх виконання відповідати. 36 років селяни довіряли йому бути їхнім керівником — головою їхнього колгоспу. Селянський син, Борис Семенович ніколи не відривався від землі, селянської праці, поважав і цінував сільських трудівників. Разом з ними був дійсно і в горі, і в радості того непростого життя всього 20 століття.
Я познайомилася із Борисом Семеновичем уже в 70-х роках як передовим головою колгоспу ім. Жданова, членом виконкому районної ради, депутатом обласної ради, а дещо пізніше і з його родиною — дружиною Валентиною Сергіївною, росіянкою родом із Підмосков’я, яка, рятуючи молодого зраненого бійця в військовому госпіталі, закохалася в нього та переїхала з ним відразу після визволення Шполи від фашистів на його батьківщину.
А він, 21-річний боєць, пройшовши тяжкий шлях відступу в 1941 році з Молдавії (де проходив військову службу) і аж у страшній м’ясорубці, як розповідав, під Москвою, звалився зранений без свідомості і без надії на життя. Та молодий організм завдяки тій, військово-польовій, потім госпітальній медицині вижив і після тривалого лікування повернувся з інвалідністю до життя, до праці. Тяжкої селянської, без вихідних і відпусток. Валентина Сергіївна розповідала, як вони будували собі хату вже в післявоєнний період, як удвох, возом возили глину із глинища, робили вальки. Мабуть, сьогодні вже не всі знають, що то був за будівельний матеріал.
Шемети були, як усі. Ні вони, ні діти голови колгоспу нічим не відрізнялися від інших селян. Зате колгосп під керівництвом Бориса Семеновича з кожним роком міцнів. Самовіддана праця давала добрі результати. Чесно, добросовісно трудився весь колектив багатогалузевого господарства. Лише уявіть: молочна ферма — племінна, свинокомплекс, а ще ж були кролеферма, звіроферма, пасіка, сад, теплиці овочеві, буряківництво, овочева бригада, польова, зернові, круп’яні культури, ставки. І все на найвищому рівні. Все давало добрі результати. Економіка господарства міцніла з кожним роком. Це дозволяло будувати, розвивати господарство, а колгоспникам будувати житло (колгоспні вулиці Карбівнича, Акопяна у Шполі), допомагати в усьому.
Пам’ятаю, як Борис Семенович з гордістю і теплотою розповідав про своїх механізаторів, водіїв, тваринників, спеціалістів. Він усіх знав, знав їхні сім’ї — дружин, чоловіків, дітей. І як тільки з’являлася можливість з допомогою господарства готувати спеціалістів у вузах, технікумах, то найбільше колгоспних стипендіантів, дітей колгоспників було саме з колгоспу ім. Жданова.
Не можна охопити все багатогранне велике життя Бориса Семеновича Шемета однією розповіддю, одним спогадом, і добре, що земляки, вихованці пам’ятають його. Своєрідною пам’яттю про цю непересічну людину стала книга про Б.С. Шемета, видана за рахунок СПОП «Відродження» і його учня генерального директора Юрія Васильовича Ляшенка, який продовжує добру справу свого вчителя.
Продовжується його справа, хліборобська, велика селянська справа в ділах «Відродження». Як розповідала колишній головний зоотехнік Городищенського району Г.О. Артеменко після відвідин молочного комплексу господарства: «я побувала в казці, я не думала, що таке можна зробити сьогодні». Адже на фоні тієї руйнації, якої зазнало сільське господарство майже повсюди в Україні, — це господарство підтверджує і дає надію, що можна вийти з цієї нерозумної рукотворної кризи. І тоді ми не будемо їсти німецьке масло, пити фінське чи польське молоко, вживати китайський часник, єгипетську картоплю, не шукатимемо дешевий цукор і т. д. і т. п. а матимемо своє якісне, натуральне і вдосталь, як і раніше було.
Мучить одне питання: ЧОМУ? Чому треба було все так зруйнувати, розвалити, споганити той величезний труд таких велетів нашої української хліборобської справи, представником якої був Борис Семенович Шемет — заслужений працівник сільського господарства України.
Доземний уклін йому, його світлій пам’яті.
Марія Коршак, м. Шпола
Шполянські вісті