Заходжу якось до супермаркету, – невеличкого такого “супер” на три квартали оточеного хатами, – і на першій же плитці виконую блискавичний танцювальний рух з елементами степа й гопака. А за дві миті пригадується, що коли цей магазин був просто гастрономом, в ожеледицю чи брудну сльоту його підлогу завжди вкривав товстий шар крупнофракційної тирси. Кілька разів на день стружку змітали та насипали нову… А що ще не так у продуктових, як колись? І в цьому, і в інших? Та за великим рахунком – майже все. Цікаві факти пригадує краєзнавець Борис Юхно.
Колись було дві черги. Спершу треба було відстояти на касу. Каса – це така маленька трибуна, але зі стільцем для продавця усередині і поличкою для сумки покупця зовні. Сам апарат то живився від електрики, то крутнути ручку. Не знаю чому, але старші касирки спочатку клацали рахівницею, а потім бралася за агрегат. Ніби перевіряли його, чи точний.
Потім покупцеві видавали чек: цидлик з фіолетовими цифрами. Вже з ним – в чергу по товар. Власне, черг могло бути й більше – дві чи три: по хліб, до ковбасної вітрини, в бакалію. Все залежало від години і наявності саме тих продавщиць, які “відпускають”.
Тепер чек видають на руки, і з нього ти навіть можеш дізнатися, що сьогодні тебе чекає приємний вечір. Тоді – нічого такого: документ строгої звітності нанизувався на шпичку біля ваг. Ну звісно, ваги були стрілочні, тепер такі може на критому ринку в когось збереглися.
Це зараз в одному чеку можуть бути і презервативи, і картопля. Тоді ж по “виріб №2” – до аптеки, по городину – до овочевого.
Іще такий товарний штрих. Ні, не штрих-код, тоді й слова такого не знали. Штрих як нюанс. Звісно, що в гастрономах вільного доступу до продуктів не було, хіба до хліба та молочки, та й то не скрізь. І більшості популярних нині продуктів теж не спостерігалося. Тому правильна подача наявних, “товар – лицем”, вимагала від персоналу справжнього геометричного мистецтва. Трапеції з консервів і сухих киселів, півкола трилітрових банок із соками, правильні прямокутні вертикалі пачок з вермішеллю і рожками, бездоганні спіралі шоколадок… А решта, що купувалося часто, – те на столах під руками продавців або на вітрині.
Вітрини теж були інакшими. Високими, широкими в основі і звуженими до гори. Вони й зонували залу: по той бік вітрини – продавці, по цей – покупці. Маргарин, сир, масло, ковбаса, подекуди – напівфабрикати (бо вже торгували спеціалізовані “Кулінарії”), – за склом все, що вимагало спеціального температурного режиму. Його також потребувало молоко та “варіації на тему молока”: ряжанка, кефір, вершки, аерін (щось подібне до йогурту, якого ще не було). Але молочка розкуповувалася швидко, тому її не охолоджували – металева тара з пляшками стояла прямо в залі. І пластмасова з трикутними пакетами – так само, але в таких ящичках завжди була біла калюжка.
До речі, окрім цих – жодних пакетів. Тобто вже кульків. Ні великих, ні малих. Ні на касі, ні в залі, ніде. Лише обгортковий папір: білий, світло-сірий, жовтуватий.
Фішка великих гастрономів – кафетерії. Забуте нині ужиткове слово, гастрономічне поняття, соціальне явище, радість малого і старого. З іспанської ніби як “закусочна”, а в нас то більше нагадувало перекусочну, адже закусувати там не практикувалося. Принаймні – у 1970-ті, для цього були інші місця: буфети, чайні і рюмочні. Кілька вертикальних столиків навпроти відділу з пиріжками, тістечками, какао, теплим молоком, “кофе” у гранчаках.
Кафетерії підгледів Хрущов у США під час свого офіційного туди візиту в 1959 році. Як, до речі, і концепцію “магазинів без продавців”, тобто супермаркетів (хоча ще у середині 1950-х щось подібне намагалися впровадити у Києві, Харкові, Сімферополі, та що найцікавіше – найбільшим експериментальним “прасупермаркетом” став житомирський “Темп” з площею 1000 квадратів). Та не склалося тоді і з супермаркетами, їх згорнули з воцарінням Брежнєва.
А кафетерії таки прижилися, останнє “щось таке” пригадується ще й на початку 2000-х в “Україні” на черкаському Хрещатику. Потім вони зникли або деградували до наливайок, зате повернулися супермаркети. Завжди нове, одвічно старе…