Черкащина — один із регіонів України, де жертв Голодомору було найбільше. Тенденція підвищеної смертності зберігалася ще під час заготівельних зимових робіт 1931-1932 років, проте наприкінці геноциду від голодної смерті полягло близько 100 тисяч черкащан.
За даними Національної книги пам’яті жертв Голодомору, лише у селах Будище, Єлизаветівка та Лозівка Черкаського району загинула половина населення. Величезних втрат зазнали й села Заліське, Івахни, Лебедин, Лисянка, Межиріч, Почапинці, Сахнівка, Шабельники та місто Корсунь-Шевченківський — там загинули від тисячі до двох тисяч осіб. В інших населених пунктах жертв було від кількох десятків до тисячі.
«Зерно шукали навіть у купі гною»
Ксенія Прокоп’юк народилася 31 січня 1927 року в селі Танське на Уманщині. Її батько — Гива Сивак — був майстром-ковалем: умів підкувати коня чи виготовити потрібний металевий сільськогосподарський реманент, мав свою невелику кузню. Мати Ксенії — Параска Андріївна — доглядала родинне господарство, адже Сиваки мали трохи землі. Цю історію вона розповіла Музею Голодомору, згадавши про пережиті страхи.
У 1932 році в Танському, як і по всій Україні, за вказівкою вищого керівництва СРСР розпочалися подвірні обшуки. Цим займались групи активістів, набрані не лише з селян, а й з містян-добровольців. Ксенія Прокоп’юк пригадує, що ніхто з жителів Танського, які приєдналися до груп активістів, не помер з голоду. А зерно намагалися знайти навіть у купі гною.
— Коли бачать, що біля гною є земля якась — то вони лізуть туди, дивляться, чи немає зерна. А було, що й активістки, п’ятисотниці, ходили по хатах. То вони туалети чистили, дивилися, чи немає їжі там. А їжі ж немає — то їли кропиву. Одне рятувало — що була корова, то ми масло збирали й в Умань носили. А вже там вимінювали чи продавали — або сто грамів крупи, чи чогось такого. А додому приходили — робили таку кашу: кропиви насипали та в неї кілька крупин — щоб хоч на зуби інколи вони потрапляли. І як я не хотіла їсти ту кропиву… А треба було ж, бо де-не-де кукурудзяна крупинка могла трапитися… Якщо не кропиву їли, то листя кульбаби. А як вишні почали розпускатися — то ми листя рвали, ґлей той зішкрібали зі стовбура, і ліпили вареники з цього. І цвіт їли, і бруньки, — згадує Ксенія Гивівна.
«Коня люди збили, розірвали на шматки, на м’ясо… і кишки забрали»
Уманчанка згадує: коли настав голод, її батьки привели корову в хату й жили з нею в будинку. Ксенія Гивівна пригадує, що тварину прив’язали до столу. Робили так тому, що в голодні часи корів масово крали.
— Жила жінка з чоловіком, дітей у них не було. Бандити її зачинили у скрині, але як та жінка вижила — я й не знаю.То корову її забрали, відвели в ліс. А він недалеко від села. Там тварину зарізали, розтягнули… Колись теж ми бачили з сестричкою: йде кінь нічийний по селу. То люди на нього накинулися, збили з ніг, на шматки розірвали — м’ясо ж. Навіть кишки забрали… А ще як ми ходили в дитсадок, там була Наташа, така повненька дівчинка. То і її не стало. Сусіди (а чи вони родичі їй були — не знаю) зарізали ту дитину і зварили. А коли батьки почали шукати — в горнятку знайшли варену дитину. Поховали в ямі не дитину, а м’ясо… То нам батьки наказували: якщо йдемо вулицею і хтось нам дає намисто чи шось — щоб не йшли ні до кого, а йшли прямо. То ми боялися — я ж ту Наташу й знала, — згадує бабуся.
До дитячих смертей довелося звикати змалечку. Ксенія Гивівна пригадує, що через дорогу від їхнього двору жив хлопчик Митя, 28-го року народження. Того дня вона понесла дитині молока — цього дуже просили його батьки.
— Я понесла йому молоко, а він на столі лежить. І я ж кажу: «я тобі молоко принесла, ти чого тут ліг?». А вони всі дивляться на мене… Помер той Митя. І ще один хлопчик, меншенький, помер у тій хаті. Потім сусідка колись виходить і каже: «Ой, у нас таке трапилося, таке… Братик Володя помер!». А я згадую, що ніхто й не плакав — нікому нікого не школа, умер то й вмер, — каже уманчанка. — А хоронили без домовин — просто люди велику яму копали й у неї складали усіх, хто помер. А коли буде яма повна — тоді засипали землею. Тепер на кладовищі ж тих ям багато є…
«Жалоба» про мертву коняку й натовп, який прийшов за шматком мертвечини
20 квітня 1932 року смерть серед населення та худоби вже була майже звичною. Саме тоді люди намагалися поживитися хоча б чимось — навіть якщо це тіло мертвої коняки.
«Рік тому мене сільська комісія викинула з хати, забрала в мене моє господарство — корову та коняку, завдяки якій я обробляв землю, а корова годувала мою сім’ю. Також забрали три десятини й будинок. Сільська влада хліб весь забрали до фунта й тепер ми помираємо з голоду. Народ падає, як солома, коняки загинули. І коли попадали, то за цією падаллю прийшло по 50 душ, і давлять один одного, щоб схватити хоч шматочок дохлої коняки», написав селянин Г. С. Базаль-Савченко.
Харчування гниллю та сибірська язва на Черкащині: справжні документи
З довідки інформаційного сектору про голод на Уманщині:
«За відсутністю продуктів люди їдять дохлих коней, забитих собак, викопують торішню гнилу картоплю, буряк, інші коріння, домішують бур’яну, що з’являється, і таким чином годуються. По полях ходять цілі групи людей, що збирають падаль, коріння й вживають у їжу. Харчування дохлятиною, різними покидьками, гниллю має масовий характер та призводить до захворювання й збільшення смертності (в селі Паланка виявлено випадки смертності від дизентерії, сибірської язви).
І, нарешті, в с. Степківці виявлено факт людоїдства. Бідняк-колгоспник 34-х років, що довгий час недоїдав і годувався дохлими кіньми, вночі 27 квітня убив свою дворічну дитину, порізав на шматки. Жінка варила це і вони так харчувалися 2 дні. Потім він хотів убити й другу дитину 4-х років, але жінка заперечила.
Голодування поширене і в колгоспному секторі, і в одноосібному. Їдять кінське падло, гнилу картоплю (збирають на торішніх картоплищах), собак, силос, гнилі буряки, різні трави (кропиву) і навіть дощових черв’яків».
Як дітей і дорослих різали: зізнання канібала-уманчанина Сиваченка
З архівних документів відомо, що на Черкащині перші випадки поїдання трупів зафіксували вже на початку 1932 року. Проте через короткий термін селяни почали їсти й живих людей.
Про випадки серійного канібалізму зізнався один з чоловіків, який заманював і вбивав людей — громадянин Сиваченко з села Молодецьке Уманського району. Розкриття злочинів розпочалося з того, що у його сусіда, Гуцаленка, зник син. Підозри відразу впали на Сиваченка — того неодноразово помічали з мертвими тваринами й чоловік не приховував, що ними харчується. За кілька днів комісія вибила двері у квартиру Сиваченка і побачила там людські кістки та шкіру з долоні. Під час детальнішого обшуку чоловіки, серед яких був і батько зниклої дитини Гуцаленко, знайшли дитячу голову, з якої вирізали мозок. Обличчя дитини «збереглося» — у ньому громадянин Гуцаленко впізнав свого сина.
Коли Гуцаленка затримали, він зізнався: разом з чотирма односельчанами за кілька тижнів вони з’їли сімох людей.
«Наприкінці травня ми сиділи в мене у квартирі й обговорювали, що вже спробували м’ясо котів, собак і дохлих коней. Хтось запропонував спробувати й людське м’ясо. Тоді до нас зайшла семирічна дівчинка, представилася Оксаною з села Вороне. Вона просила хліба, але я їй дав цибулину — тільки це було. Коли вона збиралася йти, я пішов поряд, щоб заманити на город, а Феодосій Пугач йшов за нами з косою. Коли дійшли до землі — я схопив дівчинку, а Пугач сказав: «ми тебе заріжемо і з’їмо». Я тоді вже перемотував її ноги мотузкою, а Пугач косою перерізав горло. Тіло порізали, печінку й легені зварили й з’їли».
Після того жертвами компанії селян став 38-річний чоловік, якого зарізали й м’ясо засолили, 15-річна дівчинка, яка шукала, у кого можна купити картоплі. Обох тіл вистачило на місяць. Наступними вбили двох дітей — трирічну дівчинку й семирічного хлопчика. Ще через 6 днів — хлопчика, який пас гусей. Сиваченко сам задушив дитину, а тіло зварили й зробили холодець.
Про вбивство сусідського хлопчика він також розповів слідчому.
«Одного дня ми сиділи з Василем Аксентьєвим і той сказав: «оце б аби спіймати Ониськового хлопця». Я сказав, що різати його не буду, а він мені відповів — заріже сам. І він сам підійшов до дитини, вдарив каменем по голові. Потім принесли хлопчика до мене в хату, там перерізали горло, відрубали голову… «, розповів уманчанин Гуцаленко.
Заробіток на мертвих дітях
Задокументований випадок того, як у селі Городецькому жінці довелося вбити свою доньку:
«Агафія Хриненко, колгоспниця, разом із сестрою зарізала свою дворічну доньку Анну. М’ясо не лише сама їла, а й готувала холодець і продавала. Її чоловік засуджений за крадіжку колгоспного зерна у 1932 році».
Ще один випадок канібалізму стався в родині Рибаків. Там від голоду вмирала матір, яка неодноразово просила її вбити, а чоловік і двоє дітей змушені були пухнути від голоду.
«Дружина постійно просила, щоб я її задушив. Одного дня я здушив її — і вона сконала. Відніс тіло в іншу кімнату, де воно пролежало три дні. А діти — два хлопчики й дівчинка — просили відрізати м’яса, бо дуже були голодні. Одна дитина опухла. Тому я зрізав шмат з ноги дружини, зварив його і ми з’їли. Було смачно, тому ми продовжили їсти те м’ясо. Потім мій молодший хлопчик, чотирирічний Михайло, почав умирати. Я теж його здушив і він помер. Його м’ясо ми теж їли. Коли воно закінчилося — я пішов на кладовище, відкопав чийсь труп. З цього м’яса ми зробили три ковбаси: дві з’їли, одну я продав — бо дуже було тяжко на душі й хотів випити».
Неподалік від того села матір також зарізала свою дитину. Як засвідчено в документах, дівчинці було 7 років. Її матір, Марія Крачак, зізналася у скоєному: спершу з’їла власну кішку, потім — сусідську, а вже потім — дитину.
«Не знаю, що зі мною сталося, але зарізала і з’їла. М’ясо Ніни повісила на гачку в коморі, брала потроху, варила і їла. Варила з бурячком. М’ясо смачне: як курятина. Їла з кісточками. Я винна в цьому, хочу кудись піти працювати, але лише дайте поїсти», — розповіла уманчанка.
Нерідко траплялися вбивства, які закінчувалися трупоїдством. Подібний випадок трапився в селі Рижавка у родині Акуліни Драчук та її брата-підлітка.
«Ми жили удвох з братом. Було нічого їсти — мені довелося продати свій одяг, а за ті гроші купити їжу. Коли я пішла з дому — брат разом з харчами зник. Повернувся лише через три тижні. Я почала його сварить і плакать, а потім схопила скалку й вдарила по голові. Брат впав, а я його порубала на шматки й приготувала собі їсти», — зізналася дівчина.
«Людей прирікали на голод, а гуманітарну допомогу з-за кордону не пускали»
Завідувачка сектору новітньої історії краю Ірина Мірошник розповідає, що в настільки скрутному становищі опинився не лише робочий клас селян, а й інтелігенція. Освітяни та медики не мали чого їсти, тому нерідко у школах взагалі припиняли викладати.
— Забезпечення освітніх закладів продуктами також було погане — харчі або геть не привозили, або їх не вистачало. Інколи діти вмирали просто за шкільними партами. Був запис однієї з вчителів на Черкащині, яка відзначала, скільки дітей прийшло на 1 вересня 1931 року, а скільки — 1932. Тоді їхня кількість зменшилася вдвічі, наступного року — дітей ще менше, — розповідає Ірина Мірошник.
Інколи люди розуміли, що в селі діти помруть від голоду, і відводили їх у місто. Там лишали біля дитячих притулків, які на той час отримували харчі, хоч і мало. Проте нерідко саме діти з дитячих будинків ставали жертвами канібалізму.
Віра Махиня 1923 року народження з села Ротмистрівка розповідала, що їх у матері було четверо. Батько помер, а щоб не вмерли й діти, мати відвела трьох меншеньких у притулок і лишила біля нього. Сама зі старшою донькою повернулася у село. Пізніше дітей таки забрали в притулок.
— Коли мама поїхала щось виміняти на тряпки, а Катя залишилася вдома сама, то вона геть опухла. Одного разу в дитбудинку діти прибігають і кажуть: «Віра, он до тебе хтось прийшов». І дівчинка ледь чутно промовила до мене: «Віра, я їсти хочу», – а я відповіла: «А як ти знаєш, що я – Віра?» – не впізнала її. Я частенько допомагала бабусі, яка працювала кухаркою. От ця бабуся й каже: «твою сестру не візьмуть до дитбудинку, бо вже нікуди, але ти йди до виховательки Марії Карлівни й кажи їй так: “»Коли не візьмете моєї сестри Каті, то ми з Толею і Галею підемо туди, де водили нас купатися, і потопимося». Я так і зробила. І Катя стала проживати в дитбудинку. То вона жадно хапала їжу зі своєї тарілки, запихалась. Її довелося пересадити за окремий столик, щоб вона не забирала з чужих тарілок їжу. І з часом я почала впізнавати в цій дівчинці свою сестру, — згадує Віра Махиня.
На сьогодні в Черкаській області лишилися в живих одиниці свідків Голодомору. Багато людей не дожили навіть до української Незалежності — настільки страшними були отримані фізичні та психологічні травми. Нерідко вони самовільно йшли з життя під тиском спогадів — навіть тоді, коли мали безперебійний доступ до їжі, а кохані люди були поруч…
Автор Аліна Євич
