Після початку повномасштабного вторгнення малеча зводить блокпости у дворах і перевіряє перехожих паролем “Паляниця”. А на майданчиках гасає з іграшковою зброєю, грає в стрілялки з поділом на “українці” та “росіянці-засранці”. І все це під супровід “Батько наш Бандера” та “Ой у лузі”. Також полиці дитячих магазинів заполонили пластикові танки і солдатики. Мережа “Будинок іграшок” помітила ріст популярності товарів українських виробників, а також товарів воєнної тематики, як-от іграшки Мрія та Патрон.
За словами керівника категорії “Іграшка” мережі “Антошка” Дмитра Казиміра, забавки на мілітарну тематику завжди були популярними: “Але я б не сказав, що від початку повномасштабної війни вони показують екстра-зростання у продажах. Мабуть, тому, що дорослі побоюються таких забавок і, навпаки, намагаються відгородити дітей від теми війни під час ігор”.
Чи варто батькам лякатися такої мілітаризації ігор і де ті маркери, що сигналізують: дитині потрібна допомога? Важливі для батьків пояснення дають психологи благодійного фонду “Голоси дітей”, який цільово допомагає неповнолітнім та їхнім сім’ям адаптовуватися від пережитого під час війни:
кандидатка психологічних наук у галузі медичної психології, психологиня Чернівецького осередку фонду Олена Лісова;
гештальт-терапевтка, психологиня Поліна Старцева;
аналітично орієнтована психологиня Трускавецько-Східницького осередку фонду Антоніна Сорочинська для “Української правди.Життя“.
Дайте дітям прожити пережите в іграх
Ріст інтересу до військової тематики в іграх – природний, пояснює Олена Лісова. Після Другої Світової малеча масово озброювалася дерев’яними “автоматами” і йшла бити ворога чи “розколювати” шпигунів.
Такі ігри були цікавими і для покоління самої Олени. Натомість однолітки її старшої доньки, якій зараз 24 роки, в дитинстві були байдужими до розваг у мілітарному стилі.
Школярі, які зростають в реаліях російсько-української війни, знову проектують почуте і побачене у специфічні забавлянки. Щоправда, тепер з “Байрактарами”, “Джавелінами” і “Леопардами”.
“Те, що діти надають перевагу забавкам у військовому стилі, нормально, – каже психологиня, – Малечу переповнюють емоції, які спровокувала війна. І діти прокручують ці переживання у мілітарі-іграх. Це хороший, здоровий спосіб розрядки. Самими пластиковими танками ми не спровокуємо агресію”.
Якщо дитина пробує у формі гри осмислити речі, які почула чи побачила – це ознака того, що вона нормально розвивається, додає Поліна Старцева. Адже гра та малюнок – основні дитячі способи впоратися зі стресом.
Військові ігри дають змогу обробити новий досвід. Це навіть точка опори, яку малеча собі створює. До того ж такі ігри сприяють розвитку фантазії, адже діти придумують різні сценарії, розігрують ролі, креативлять.
Антоніна Сорочинська ділиться спостереженнями про роботу з дітьми-переселенцями уже 2022 року. Це малеча, яку Росія вигнала з домівок у Луганській, Донецькій, Харківській областях, а дітлахи знайшли тимчасовий прихисток у Трускавці.
Так-от, у перерві між заняттями із психологами діти об’єднувалися у компанії та гралися у війну, виготовляли саморобну зброю. Ці розваги перетворилися ще й на творчий процес. Адже вони не лише робили пістолети з картону, а й вкривали їх різними візерунками, розфарбовували, витинали якісь елементи. Тобто, проявляли креатив.
Через програвання, хто такий Путін, злодій, москаль, неповнолітні можуть програти внутрішні конфлікти.
“Дитині важливо у формі гри відпрацювати відчуття страху, незахищеності, втрати дому, нестабільності, невизначеності. І все це відбувається через символічне проживання. Такі розваги мають терапевтичний ефект. Навіть мій кабінет для терапії піском збагатився танчиками, військовими літаками, пістолетиками, бо бачу такий запит від дітей”, – каже Сорочинська.
Психологиня також помітила, що найбільше мілітарі-іграми цікавляться дітлахи віком 6-10 років. Її колега Лісова теж згадує дітей саме цього віку:
“Наш осередок організував Велесову вечірку замість Хелловіну. І там був персонаж Ворожка. Найбільше дітей цікавило запитання “Коли закінчиться війна?”, “Коли я повернуся додому?”, а найсильніше бажання – “Щоб Путін здох”. Це просили діти 7 – 11 років. І такі побажання були в більшості малечі. Лише одна дитина мала особисте прохання для себе”.
Так стається зокрема й тому, що діти сприймають світ чорно-білим, без півтонів, тому в сучасних іграх відстежується однозначне добро – українці, та абсолютне зло – Путін та росіяни або “росісясі, москалі”.
Лісова відзначила ще одну тенденцію: в її дитинстві існував чіткий гендерний поділ: хлопчики бігали з іграшковими пістолетами, дівчатка – із санітарними сумочками. Тепер зброєю однаково цікавляться діти обох статей.
А якщо це онлайн-стрілялки?
Віртуальні “стрілялки” завжди були популярними серед дітей, а з початком Великої війни і поготів.
Батьків можуть турбувати заляпані кров’ю стіни, навіть якщо вони намальовані графічним дизайнером у грі. Однак Поліна Старцева заспокоює:
“Комп’ютерні шутери – це сучасний варіант “стрілялок”, один зі способів гри. А вона дає можливість щось проконтролювати в житті. Бо діти самі по собі без дорослих є доволі беззахисними, вони відчувають безсилля. А це складне почуття”.
Коли батькам насторожитися
Коли такі ігри призводять до деструктивного вияву агресії
Наприклад, діти по-справжньому починають один одного бити.
“Ці речі потребують уваги дорослих і, можливо, навіть допомоги фахівців з психічного здоров’я”, – каже Лісова.
Коли дитина без контексту гри у війну починає різати іграшки, агресивно трощити речі, бити інших або кривдити себе, знущатися над тваринами
“Маленькі діти можуть просто стукати себе кулачками, старші – наносити серйознішу шкоду”, – зазначає Старцева.
Коли дитина постійно програє одну й ту саму сцену
Гра – це історія, яка повинна мати початок, кульмінацію і розв’язку, пояснює Сорочинська. Якщо є розгортання емоцій, афектів і завершення: одна команда перемогла, інша програла – це чудово. Але якщо дитина зосереджується на одному травматичному досвіді і відтворює один і той самий епізод, це свідчить, що їй потрібна додаткова допомога.
Особливо якщо це сцена, де вона когось вбиває, сама помирає або є свідком чиєїсь загибелі, додає Лісова:
“Швидше за все, така нав’язлива гра – це прояв інтрузії, тобто втручання травматичних спогадів у психічне життя. Дитина подає сигнал SOS: “Подивися, отут мене болить, отут травмоване”. А якщо це все ще й супроводжується порушенням сну, нічними кошмарами, підвищеною тривожністю, то це комплекс показників, які дають знати, що варто звернутися до фахівця”.
Коли дитина навпаки не помічає нової реальності, і продовжує бавитися лише умовними Барбі чи малювати приємними кольорами, тому що так батьки казали
Важливо, щоб у розваг були чіткі правила. Лісова радить дорослим проявити інтерес і розпитати, за яким сценарієм їхні діти граються. Якщо таких правил нема, слід підказати дитині, щоб вона обговорила з друзями, що дозволено під час розваги, а що заборонено. Щоб дітлахи не порушували кордони один одного.
Так батьки можуть зорієнтуватися, чи є потенційна небезпека для їхнього сина чи доньки.
