Теперішні супермаркети страшенно шкодять зору, бо очі розбігаються від асортименту та зразу ж заокруглюються від цін, а одночасно то небезпечно. А бажано ж ще й мікроскопічні літери прочитати – скільки в тому чи іншому людському кормі якої гадості напхано.
Але тут вже кожен сам собі офтальмолог. Гастроентеролог, до речі, теж. Ну а колись – воно ж конешно. І зір краще, і дівчата молодші. “– Куме, у мене щось з очима случилось! – А шо таке? – Ну раньше ж як було: десь на ставку гляну раз-другий на гожу молодицю, чи як моя грядки поле, – і всьо, я готов! А тепер дивлюся-дивлюся, і нічо! Точно тобі кажу – якась біда із глазами…” Чергову цікавинку розповів краєзнавець Борис Юхно.
Середина 1970-х. Я ще малий, але у магазин по хліб і молоко мене вже відправляють регулярно. Майже завжди – з рублем. Бо дві літрових пляшки молока і буханка хліба – то якраз рубль: 2х42+16. Від раннього дитинства і до зрілої юності. При чому, з того рубля 40 копійок поверталося за здані потім пляшки, і то вже – гарантовано мої гроші.
Було дві черги. Спершу треба було відстояти на касу. Каса – це така маленька трибуна, але зі стільцем для продавщиці та поличкою для сумки. Сам апарат то живився від електрики, то крутився вручку. Не знаю чому, але наша монументальна тьотя Валя спочатку клацала рахівницею, а потім бралася за агрегат. І, нарешті, видавала тобі цидлик з фіолетовими цифрами. Вже з ним – в чергу по товар. Власне, їх могло бути й більше, дві чи три: по хліб, до ковбасної вітрини, в бакалію. Все залежало від години і скільки тьоть в даний момент готові відпускати. А, забув. На касі майже ніколи не знаходилося здачі менше трьох копійок. Тому тьотя Валя з ничок трибуни видавала канхвету або кричала в хлібний, щоб до чеку дали булочку. Після того як Юрка Карась запалив тюль на чужій веранді, сірники на решту для нашого брата скінчилися.
Тепер з чеку можна дізнатися, скільки копійок на бонуси тобі набігло з пари сотень витрачених гривень, а також про перспективу приємного вечора (ну та звісно, собі б “Кіндзмараулі” не купував). Тоді – нічого подібного: документ сурової звітності без всякої дурні, який ти мав здати його при отоварці. Далі він нанизувався на шпичку біля вагів. Де чеки опинялися потім – не знаю, можливо в ОБХСС чи й КГБ.
Ну звісно, ваги були стрілочні, тепер такі хіба на критому ринку в когось збереглися. Якщо їх спеціально не налаштовувати на маленький інтерес, то достатньо точні. Да, ще не пригадую, аби хтось із продавчинь знаходився на робочому місці не в білому халаті з фартухом, не в чепчику або міні-кокошніку. Тут вже все залежало від віку і форми ліца індивідуально кожної гастрономші.
Це тепер в одному чеку можуть бути і картопля, і презервативи. Тоді ж по “виріб №2” – до аптеки, по городину – до овочевого. Їх тепер окремо взагалі немає, загнулися разом з колгоспами. Але хто овочеві пам’ятає – ніколи не забуде. А запах… Землі, яблук, кваснини, сухофруктів і чуть-чуть підгнившої капусти… Бодрящий мікс ароматів не для всіх, бо якось молода жіночка з помітним животиком попросила мене щось там купити: в “Овочевий” вона просто не змогла зайти. Але пацанами ми цей магазин шанували. За сушені фініки, арахіс, перші вітчизняні жуйки “Калев”, які у Черкасах чомусь продавалися саме у овочевих. За чужі дрібняки, які інколи знаходили в пилюці під прилавком.
Такий товарний штрих. Ні, не штрих-код, тоді й слова такого не знали. Штрих як нюанс. Ясно, що в гастрономах вільного доступу до продуктів не було, хіба до хліба та молочки, але не скрізь. І більшості популярних нині продуктів теж не спостерігалося. Тому подача наявних вимагала від персоналу справжнього геометричного мистецтва. Трапеції з консерв і сухих киселів, півкола трилітрових банок із соками, строгі прямокутні вертикалі пачок з вермішеллю і рожками, бездоганні спіралі шоколадок, стоси плиток яких неодмінно закручувалися “сходами”… А решта того, що купується часто, – на столах під руками продавців чи на вітрині.
Вітрини теж були інакшими. Високими, широкими в основі і завуженими догори. Маргарин, сир, масло, ковбаса, подекуди – напівфабрикати (бо вже торгували спеціалізовані “Кулінарії”) – там все, що вимагало спеціального температурного режиму. Його також потребувало молоко та “варіації на тему молока”: ряжанка, кефір, вершки, аерін (ви не знаєте, що таке “аерін”?))) та ще щось під різнокольоровими і смугастими кришечками з фольги. Але все те діло розкуповувалося швидко, тому його не охолоджували, тож металева тара з молоком стояла прямо в залі. І пластмасова з трикутними пакетами – теж, але біля таких ящичків завжди була біла калюжка.
Фішка великих гастрономів – кафетерії. Забуте нині слово, самодостатнє гастрономічне поняття, ціле соціальне явище. Колишня радість малого і старого. З іспанської ніби як “закусочна”, а в нас то більше нагадувало перекусочну, адже закусувати там не практикувалося. Принаймні – у 1970-ті для цього були інші місця. Кілька вертикальних столиків навпроти відділу з пиріжками, тістечками, какао, теплим молоком, “кофе” у гранчаках.
Кафетерії підгледів Хрущов у США під час свого офіційного туди візиту восени 1959-го. Як, до речі, і концепцію “магазинів без продавців”, тобто супермаркетів (хоча ще у середині 1950-х щось подібне намагалися впровадити у Києві, Харкові, Сімферополі, та що найцікавіше – найбільшим експерементальним “прасупермаркетом” став житомирський “Темп” з площею 1000 квадратів). Шо ж це виходить? Америка загниває, а на увесь великий магазин – єдиний продавець? А СРСР на порозі комунізму – і нічого подібного? Непорядок!
Там же Микита Сергійович запав на торгівельні автомати. Прижилися лише з газводою і пивом, але то ще до Штатів. А от з новаціями – автоматами з олівцями, лезами, сигаретами, сірниками і навіть такими, які за 15 копійок розпилювали порцію одеколону, діло не пішло. Не склалося так само тоді і з супермаркетами, їх згорнули з воцарінням Брежнєва.
А кафетерії зі своїми “стоячими” хиткими столиками працювали довго, останній пам’ятаю ще й на початку 2000-х в “Україні”. Потім вони зникли або деградували до наливайок, зате повернулися супермаркети. Завжди нове, одвічно старе…
Фото: в гастрономі “Україна” (середина 1960-х, буклет “Для вас, черкащани!”); в гастрономі “Ювілейний” (листопад 1973 року, Ігнат Діамент).
“Черкаська правда”, 22 квітня 1970 року:
“Учора в Черкасах на вулиці Шевченка, поруч з магазином “Юність”, відкрито новий гастроном. Такого магазину в місті ще не було. Досить сказати, що тільки корисна площа торговельного залу перевищила 500 квадратних метрів. До цього слід додати складські підвальні і підсобні приміщення. Гастроном працює за методом самообслужування. Товари розфасовані. Є тут молочний відділ, гастрономічний, хлібобулочний, бакалійний, кондитерських виробів. Гастроном по сучасному устаткований. Добре попрацювали і будівельники, і художники, щоб надати йому привабливого вигляду”.
