Понад 90 років тому наш край уперше “знявся” у художньому фільмі, а з часу утворення області Черкащина стала знімальним майданчиком для більш як двох десятків стрічок. Цікавинки розповідає краєзнавець Борис Юхно.
Козацький бойовик “Тарас Трясило”
Саме з цього 72-хвилинного фільму далекого 1926 року розпочалася “кінобіографія” Черкащини. Доля стрічки видалася драматичною: вже за десять літ вона зникла з екранів, і здавалося – назавжди. Та 1999-го одну з її копій знайшли у… Парижі, і Трясило повернувся!
За сюжетом німого фільму, події якого відбуваються у середині ХVІІ століття, головний герой утікає на Січ і піднімає козаків проти польської шляхти. Все б нічого, та якоїсь миті радянські цензори виявили, що у кінофільмі націоналізму більше, ніж патріотизму, і сталося те, що мало статися у сталінські часи. А ось за кордоном екзотичний фільм з чималою кількістю батальних, та й кривавих сцен, ще довго був у прокаті.
Сестру Тараса зіграла Наталя Ужвій, чия акторська кар’єра розпочалася зі сцени самодіяльного театру у Золотоноші. Роль у “Тарасі Трясилі” – перша її головна роль у кіно. Натурні зйомки проходили у Києві, Житомирі, Дніпрі та в нашій Умані. А в Одесі для зйомок побудували ціле містечко – курені, хати, церкви. Художник фільму постійно консультувався з істориком Дмитром Яворницьким.
Ілля та Данило – “перші хлопці”
Своїм дебютом у великому кіно Черкащина вже як область має завдячувати Олександрові Птушко, який влітку 1955-го на Канівщині знімав епізоди до першого радянського широкоекранного фільму “Ілля Муромець” та великому Сергієві Параджанову, який сповна використав колорит Золотоніщини у своїй дебютній ігровій стрічці “Перший хлопець” 1958-го. Загалом дуже важко назвати усі художні фільми, в яких бодай епізодично були відтворені її неповторні пейзажі, а звичайнісінькі мешканці раптом ставали “кіноакторами”. У найуспішніші часи СРСР режисери, як правило, не були скуті ні коштами, ні адміністративними кордонами: побачив підходящу натуру в студійній фотобазі, виїхав, розбив пересувний табір – і працюй. Головне, щоб кіно було “правильним”.
“Першого хлопця” у прокаті переглянуло понад 20 мільйонів поціновувачів кіно – за проданими квитками тоді велася і така статистика. В той час Параджанов ще не вкладав у свої фільми підтекстів, тому його робота видалася такою, як вимагалося – легкою і симпатичною владі. Сержант Данило після демобілізації повертається у село і береться за будівництво стадіону, адже надто вже там усе буденно і кволо. А тут – конкурент, парубок Юшко, якого ініціативний дембель ненароком позбавив неофіційного статусу “першого хлопця на селі”. І як в такому кіно, та й без любові?
Із зірок першої величини у стрічці зіграв Микола Яковченко: улюбленець мільйонів і одвічний режисерський клопіт, бо полюбляв перед обідом “маленьку пропустити”. Тут він дід Терешко, але нам усім більш відомий як Сірко з комедії “За двома зайцями”, Кондрат Перепелиця чи, приміром, Пацюк із “Вія”.
Такі фільми цензурою віталися. А ось ті, що змушували замислитися – не завжди. 1965 року наш земляк Юрій Іллєнко зняв у Худоліївці “Криницю для спраглих”, та на екрани вона вийшла аж через два десятиліття.
У головній ролі – Дніпро
“Ілля Муромець” з-під Канева ще зрідка навідується у наш домашній телепростір, хоча упізнаємо ми в тому кіно хіба Михайла Пуговкіна. А ще в тих краях знімали фільми, які давно на екрани не виходять: “Сон” Володимира Денисенка, “Фортеця на колесах” Олега Ленціуса. Юлія Солнцева, друга дружина Олександра Довженка, яка зробила собі ім’я завдячуючи цьому факту, знайшла на Канівщині кадри до своїх “Золотих воріт”. Будівельна площадка Канівської ГЕС водночас стала знімальним майданчиком героїко-трудового “Котловану”.
Але якщо ці роботи масовому глядачеві вже невідомі, то дві наступні знають усі. У 1970 році режисер Андрій Тутишкін привіз в наші краї ціле сузір’я популярних акторів, аби розіграти тут перепетії комедії “Шельменко – денщик”: Михайла Пуговкіна, Ольгу Аросєву, юну тоді Людмилу Сєнчину. У Каневі народжувався й веселий “Бумбараш” із Валерієм Золотухіним за мотивами оповідань Аркадія Гайдара, а ще – музика до цього фільму та безпоснередньо “фірмова” пісня “Ходят кони над рекою, ищут кони водопою…”
Річ у тім, що композитори Володимир Дашкевич та Юлій Кім були, як то кажуть, у своїй творчості “підозрілими”. Батьків обох розстріляли у 1938 році, то яким же їм бути? Аби мати можливість спокійно попрацювати, а заодно й “творчо відпочити”, тандем чкурнув з Москви до Канева: містечка, де й був похований Гайдар. Та не лише згадана пісня там народилася. Із музичних “ескізів”, занотованих у Каневі, пізніше Дашкевич склав мелодію усім відомої увертюри до “Пригод Шерлока Холмса і доктора Ватсона”.
Дуже “черкаським” став і пригодницький дитячий фільм “Капронові сіті” 1963 року. У ньому хоробрі піонери Боря і Сєва, що живуть біля Дніпра, викривають браконьєра. Доросла мосфільмівська компанія у них дуже солідна: Микола Крючков, Павло Луспєкаєв (митник із “Білого сонця пустелі”), Леонід Харитонов.
А які актори гостювали у Подніпров’ї! Що не ім’я – легенда. Наприкінці 1960-х упродовж трьох років поспіль у Каневі відпочивала сім’я Нікуліних. Улюбленця мільйонів приваблювало тут усе: тиха провінційність, не надто набридливі шанувальники, неземної краси краєвиди. Недарма у книзі спогадів Юрія Володимировича “Почти серьезно” є такі слова: “Почему-то подумалось: хорошо бы отпуск дали летом, съездили бы всей семьей отдохнуть под Канев на Днепр”. А ось уривки інтерв’ю з кіномитцями, які працювали у нашому краї. Георгій Жжонов: “Дніпро – це чудова казка. Спасибі йому за натхнення, яке він щедро дарує”. Анатолій Папанов: “У Черкасах моє улюблене місце – парк над Дніпром. Тут відпочиваєш, як мовиться, і душею, і тілом. Годинами, здається, міг би милуватися звідси неозорою дніпровською далечінню”.
Та коли б пригадати щось менш глобальне, ніж наш Дніпро, якому у фільмі “Чужа” навіть довелося “зіграти роль” сибірської ріки, у кількох роботах упізнаємо підвісний місток у Стеблеві. Його увічнено у “Бурлачці”, “Золотих литаврах”, “Обітниці”, “Дудариках”…
Кіно 1970-х
В історії кіно Черкащини це десятиліття можна вважати видалося найпліднішим. Його початок ознаменувався виходом стрічки Свердловської кіностудії “Сміливого куля боїться”, натура якого була знята у причеркаській Соснівці та “Полонезу Огінського” Білорусфільму: одного з кінолідерів прокату 1971 року, частково відзнятого на Смілянщині. 1972-го у Черкасах, небі над ними та Деньгах знімали “Дозвольте зліт!” із Анатолієм Папановим, Валентином Гафтом, іншими відомими акторами. Окрім них у драматичній роботі, яку б я наважився назвати “чернеткою” до знаменитого “Екіпажу”, зіграли й прості черкаські авіатори Дмитро Єжовкін, Валентин Гордєєв, Микола Брячко.
Рік 1973-й, і знову в Черкасах та поблизу помічаються спеціальні машини “Кіностудія”: митці працюють над веселим фільмом про мисливців та їхні одвічні пригоди “Ні пуху, ні пера!” з Миколою Гриньком, Михайлом Свєтіним та іншими, тепер вже менш упізнаваними артистами. Прикметно, що співавтором цієї доброї і трохи наївної історії про боротьбу ідейних мисливців із жорстокими та нахабними звіровбивцями був уродженець Золотоноші Яків Костюковський, більш знаний як сценарист “Операції “Ы”, “Кавказької полонянки” та “Діамантової руки”. Можливо, що якби він сам писав сценарій, і ця картина опинилася б у славному списку. Додам, що в 1973 році “черкаський слід” опосередковано має й ще одна стрічка, й з-поміж інших сьогодні вона, напевне, найпопулярніша. Нею випускник ВДІКу Віктор Мережко дебютував у кіно, а називається ця сентиментальна, хоча жанрово й комедійна історія – “Здрастуй і прощай”. А ось за шість років до того, як Мережко закінчив культовий кіношний заклад, він був випускником простої сільської школи №1 у Руській Поляні.
Наші люди
Зізнаюся, непросто було готувати такий матеріал без відступів у контексті теми. Ось згадав тут “людину-свято” Михайла Свєтіна – відразу ж постав в уяві його симпатичний персонаж Бриль із “Чародіїв”, а слідом і пісня пригадалася про “три белых коня”. А написав її, між іншим, уродженець Умані Леонід Завальнюк. В Умані служив і сам Михайло Свєтін, хоча між цими фактами немає ніякого зв’язку. А скільки їх таких, просто цікавих фактів, які не вписуються у нашу конкретну тему, але від того не є менш цікавими або й неймовірними! Із них одних можна окрему статтю написати, нічого не коментуючи, а просто констатуючи їх “насипом” у коротких реченнях.
… Батько Савелія Крамарова народився у Черкасах і був міським адвокатом. Володар американської кінопремії “Оскар” 1938 року Ежен Деслав – насправді канівчанин Євген Слабченко. Автором сюжету фільму “Адьютант його превосходительства” є колишній шполянин Ігор Росоховатський. Улюблений оператор одіозного тепер Нікіти Міхалкова – маньківчанин Віктор Лисак. Родове коріння “знатока” Леоніда Каневського – у Кам’янці. На кіноекранах радянських часів Делон, Бельмондо та Ніколсон розмовляли голосом золотонісця Володимира Нечипоренка. Альфа і Шрека озвучив уродженець села Гусакове Звенигородського району Леонід Дмитренко. Легендарний Дід Панас – Петро Вескляров – родом із Тального. У “Сімнадцяти миттєвостях весни” зіграли відразу двоє наших земляків: Лаврентій Масоха – Шольца (адьютанта Мюллера) та Емілія Мільтон – фрау Зауріх. Обережно, нове відгалудження: черкащани у пам’ятних ролях. Так ми до чергового фільму 1970-х не скоро дійдемо. Та все ж зараз – про Діда Панаса особисто, адже навряд ще випаде така нагонагода. Теплий спомин дитинства…
Дідусева казка
На три місяці літа наш маленький провулок ставав великою дитячою кімнатою. В 1970-ті малечі на ньому завжди товклося “до чортової матері”, та й підлітків не бракувало. Вони “гуляли” на дальньому кутку, ми “гулялися” на ближньому. Принаймні, такою була якась специфічна місцева топонімія в батьківському розмежуванні.
Старші вже й “сєку” опанували, й “ножичка”, а ми переважно пісок та глину біля дворів місили, виробляючи з них усіляку фортифікацію. Ну або ж біля дівчат крутилися, бо стрибати гірше них “в резинки” дозволити собі не могли, а краще не виходило. Оті малі кози, на яку б височину свою забавку не виставляли, влітали у периметр нараз. Підстрибнуть трохи, у напівоберті ноги до м’якого місця підберуть – і вже там, між лініями. Для хлопчаків такий стиль назавжди залишився неопанованим…
Літні вечори довгі та світлі, і якби не дід Панас, додому б нас тягнули силоміць вже під зорями. А так – вийде чиясь мамка до калітки і сповістить сиреною своєму чаду, а насправді усім: “…(ім’я), давай в хату! Вже дід Панас!”
Сказати, щоб здувало усіх, було б перебільшенням, але більше половини – точно. Бо дід Панас був авторитетом. Без його “Добрий вечір вам малятка, любі хлопчики й дівчатка” гідне закінчення дня не уявлялося. Були ще тьотя Катя і Катруся, тьотя Надя з Буратіно – вона вела “На добраніч, діти!” російською, – були просто мультики без нікого, однак “Київ-1, Хрещатик 26” чомусь персоніфікувалося батьками саме як “Дід Панас”. Очевидно з тієї причини, що сам він був старійшиною казкового цеху. Сиві вуса, сивий чуб, вишиванка та теплий і глибокий домашній голос, що загортав тебе неначе в ковдру…
Якось у підшивці “Черкаської правди” за вересень 1983 року натрапив на інтерв’ю із дідом Панасом. Зваживши на обставину, що його у “епічному “ вислові й тепер часто згадують, вирішив поділитися почутим і прочитаним. Насамперед – то сказав він у ефірі невмируще “отака ***ня, малята”, чи то вигадка?
Тлумачення легенди чи бувальщини народною артисткою України Оксаною Білоножко найбільш правдоподібне: “Дід Панас у житті був дивовижною людиною. Він і хвилини не міг без гумору, постійно сипав жартами, приказками та примовками. А в тому прикрому випадку, коли він залаявся в ефірі, повинен був звукорежисер, який вчасно не вимкнув апаратуру. Робота у прямому ефірі – величезна напруга: щодня новий сценарій, все тримаєш у пам’яті, бо телесуфлерів – тексту, який біжить на моніторі – тоді ще не було. Я все це пройшла, тож знаю, наскільки це важко. Отак одного разу Петро Юхимович й “видихнув”. Ось і все просте пояснення. А то понавигадували. А казкар, між іншим, пропрацював у прямому ефірі чверть століття і жодна його передача не вийшла у запису”.
…Напевне, вже давно усім черкащанам відомо, що цей колоритний улюбленець дітей та дорослих був нашим земляком. Народився він 10 червня, або ж 28 травня за старим стилем, 1911 року у Тальному. Багато знають, що на початку 1930-х молодий Петро Вескляр грав у робітничо-селянському театрі Черкас. Дехто навіть довідався, що він єврей, і оте “-ов” у прізвищі з’явилося при німцях після втечі з гетто. І що діда прибрали з ефіру за завуальований націоналізм та небажання говорити російською мовою (що він її не знав – дурня, не міг артист нею не володіти, виступаючи з концертами агітбригад по всьому фронту). Так, Петра Юхимовича усували від роботи у кадрі, але за дисциплінарний проступок. Бо якби за націоналістичні прояви, то грати б йому не перед дітьми, а для зовсім іншого контингенту шанувальників.
Тож слово – самому дідові Панасу в інтерв’ю “Дідусева казка” 1983 року, “черкаський” фрагмент.
“Місто мого дитинства – Тальне. Батько був муляром. Одним з тих, хто першим вступив до організованої на зорі Радянської влади комуни “Вулик і Бджола”, зараз колгосп “Здобуток Жовтня”. Очолив комуну великий ентузіаст, надзвичайно цікава людина, працелюб і мрійник Федір Іванович Дубковецький, якому я надзвичайно вдячний.
Незвичайні були роки. З гордістю згадую той перший будинок, зведений руками членів комуни, – на його будівництво батько брав і мене, привчаючи до роботи. А після трудового дня збиралися в хаті-читальні або клубі – на репетиції драмгуртка, учасником якого був сам Федір Іванович. Цілу ніч могли готуватися до чергової прем’єри…
Якось, це було у 1929 році, у Тальне приїхав Черкаський робітничо-селянський театр. Його режисер, Олексій Якович Громов, побував на наших спектаклях. Уявіть мій стан, коли я, 18-річний юнак, раптом отримав від нього запрошення до професійного театру. Вирішальну роль відіграло слово Дубковецького, який мене переконав: треба спробувати”.
Минуло кілька років, і Петро Вескляров став одним із провідних акторів театру у Черкасах. Не раз він приїздив у Тальне, де його появу на сцені аж надто емоційно вітали земляки. Після війни продовжив кар’єру у Волинському облмуздрамтеатрі, згодом його запросили до столичного театру імені Івана Франка. У Луцьку, сцені театру якого було віддано 15 років, актор Вескляров одружився із секретаркою установи Галиною. Народився у них син Богдан, чиє дитинство минуло за лаштунками, тому малий знав майже всі ролі напам’ять і інакше як артистом себе не мислив.
Менш успішно складалася суміжна робота у кіно, в якому Вескляровим було зіграно понад 50 епізодичних ролей. Були б головні, та відколи актор став дідом Панасом на УТ, режисери лиш журливо розводили руками. Мовляв – тип ідеальний, але ж упізнають і буде “несерйозно”.
А дідом Панасом наш славний земляк став спочатку на радіо, де ще 1958-го довелося підмінити старенького казкаря. Між іншим, прототип Панаса начебто теж тальнівський. Буцім-то жив там колись такий одноіменний дореволюційний дідок, який своїми оповідками, сюжети яких часто народжувалися безпосередньо в процесі розповіді, міг й дідька заколисати. Це, так би мовити, маловідома офіційна версія. За іншою, у імені “Панас” Петро Вескляров увічнив своє справжнє Пінхас. Пінхас Хаїмович, ким був від народження до певного віку.
Коли в оселях замиготіли перші телевізори, Петро Вескляров “перебрався” на екран і не полишав його аж до 1988 року. А далі ТБ почало стрімко комерціалізуватися… Помер наш великий епічний Дід 5 січня 1994 року у лікарні, і фінал той був сумним – самотнім та непомітним. Додому, в однокімнатну квартиру, діда вже навіть не повезли…
Що ще пригадалося – дідова текстівка після казки “Спи, мій маленький”. Цікава метаморфоза із нею трапилася у радянській версії. У оригіналі: “Спи, мій маленький, цить. Зайчик сіренький спить. Сплять при дорозі воли, сплять на відлозі орли. Сплять наші рідні краї, ниви дорідні й гаї…” Ми ж слухали інше: “Спи мій маленький, цить. Зайчик сіренький спить. Сплять наші рідні краї, ниви дорідні й гаї. Тільки твій татко не спить – вийшов на варту в цю мить. Злий ворог метнувся назад. Що ж ти прокинувсь? То сад. Сад молоденький шумить. Спи мій маленький, цить”.
Після того, як татко наполохав ворогів, звучала колискова “Заходить до хати Зоря-зоряниця”, її теж переспівали: “Заходить до хати вампір волохатий…”, але радянська влада до тієї невинної жахачки не причетна.
Пам’ять… У Петра Весклера були рідний син Богдан та прийомна дочка Алла – дитина молодшого брата, полеглого під Сталінградом (старшого брата вбили під час революційних подій 1917-го, батьків розстріляли німецькі карателі у 1942 році).
Богдан загинув від рук злочинця на вулиці вечірнього Львова, донька емігрували до США. Вона й зберегли дивом вцілілий запис однієї з передач діда Панаса – із казочкою про перегони Зайця і Їжачка. Це єдине відео, де культового діда можна бачити живим цілих… 22 секунди. Цей запис передали братам Капрановим, видавці його розтиражували спочатку на касетах, а зараз ролик є на YouTube. Задовго до 100-річчя діда Панаса задумали брати створити бодай “однокімнатний” його музейчик, та нічого не вийшло, не зрозуміли столичні посадовці таких “реверансів” перед пам’яттю якогось телеартиста, ще й не народного офіційно.
9 листопада 2018 року відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки, присвяченої заслуженому артисту України Петру Весклярову, встановленої на фасаді Тальнівської школи №2. На ній – фото діда Панаса і напис: “На цьому місці стояв будинок, в якому народився в 1911 році Заслужений артист України Петро Вескляров і проживав тут до 1930 року. Вів на телебаченні майже сорок років вечірню казку як “дід Панас”. Вдячні тальнівчани”.
Текст не бездоганний, та й суттєва помилка у фактажі має місце – мало не 15 років роботи на телебаченні вдячні земляки діду Панасу додали, – та не суть. Головне – вшанували. Давно заслужено, але аж тепер нарешті. У Черкасах про причетність Петра Весклярова до мистецької історії міста нічого не нагадує…
Різнопланова героїка
У 1974 році над своєю першою великою роботою “Таємниця партизанської землянки” працював молодий довженківець Юрій Тупицький. Світла йому пам’ять… Запізно дійшла звістка, тож на похорон у Воронинці я не встиг. Тільки на поминальні дні попрощався як належить…
Маючи щастя бути знайомим з Юрієм Петровичем особисто, у подробицях розпитав про створення і цього фільму, й інших. Дитячий фільм за сценарієм Героя Радянського Союзу, письменника Юрія Збанацького, був знятий у рідних місцях Юрія Петровича на Чорнобаївщині. Світлина нижче надана самим режисером: на ній “натура” між Воронинцями та Іркліївом, яку у воєнній пожежі довелося знищити. Звісно, планово – хатинки й так пішли б під бульдозер, а тут така нагода – бути увічненими у кіно. Партнерами професійних акторів, серед яких, до речі, був уродженець Матусова Микола Олійник (більш відомий за роллю Романа у кіношедеврі “Білий птах з чорною ознакою”), стали односельці Юрія Тупицького та черкаський хлопчина Сергійко Вовк.
Тоді ж у Черкасах, у дворі будинку №164 на Урицького (Хрещатику), “Азоті” та залізниці Родіон Нахапетов творив стрічку “На край світу” із Вірою Глаголєвою. Фільм вийшов у прокат 1975-го.
Невдовзі у обласному центрі знову ленфільмівці. Після роботи над мелодрамою “Дозвольте зліт!” вони пообіцяли, що ще повернуться у наші краї і дотримали слова. Художній фільм “Чужа” із Ією Савіною, Георгієм Жжоновим та Володимиром Заманським вийшов на екрани у 1977-му. Цікава історія на його зйомках трапилася. Одну з головних ролей треба було “зіграти” сетеру. Ленінградці привезли собаку із собою, але на новому місці той навідріз відмовлявся слухати команди. Заміну паньканому петербуржцю знайшли в черкаській родині Гребенюків. І Сента, звична до чужих людей, бо неодноразово перемагала у виставках і взагалі була розумничкою, блискуче впоралася із завданням. Тому коли десь через пару років вона сильно захворіла, у місцевій ветеринарній клініці на Урицького її обслуговували, як справжню “кінозірку”.
Останні кадри старого кіно
Не раз і не двічі потрапляли наші краєвиди у художні стрічки 1980-х. Та тут треба розрізняти, де оператори просто вихоплювали підходящу картинку, а де таки знімали кіно. У 1982 році неподалік Корсунь-Шевченківського довженківці фільмували основний матеріал для стрічки “Якщо ворог не здається”, пізніше воєнну тематику продовжив “Мосфільм” під Чигирином – фільм 1986-го називався “Я зробив усе, що міг”.
Тоді ж у наших краях народилися найуспішніша за касовими показниками та “найзірковіша” за складом виконавців стрічки. Перша – мелодрама “Люблю. Чекаю. Лєна” за мотивами повісті “Три слова”, яка у кінопрокаті зібрала понад 30 мільйонів переглядів. Зйомки проходили у Черкасах у 1983 році, знавці тодішніх краєвидів упізнають тут і саме місто, і пляжі, і навіть ресторан “Рів’єра”.
Друга – “Сезон чудес” із Аллою Пугачовою, Михайлом Боярським, Борисом Моісеєвим разом з “Експресією”. Її знімали у вересневому Сокирному 1984 року. Мюзикл запам’ятався хіба кількома хітами, які жили потім окремо від фільму. Кажуть, що на гонорари виконавцям пісень режисер Георгій Юнгвальд-Хількевич витратив чималу частину скромного бюджету, тому саме кіно вдалося “так собі”.
А ще “Сезон чудес” став пам’ятним для кількох десятків черкащан, які знімалися у масовці. Відтоді на все життя вони повноправно можуть вважати себе акторами, які ділили майданчик із “самою Пугачовою”. Коли б вас більше зацікавила історія “Сезону чудес”, раджу знайти статтю Валентини Мозгової у “Прес-Центрі” від 26 серпня 2009 року: черкаська журналістка стала і очевидицею, і учасницею тих дивовижних подій під Черкасами вже понад 35 років тому. Ну й мій великий приятель Микола Васильєв відпахав там фотокором десь на 10 плівок. Здружився з Боярським, гостював у нього в Ленінграді. Давно, ще у “тій” країні…
***
Тривалий час після розпаду Союзу повноформатні стрічки на Черкащині не знімали. Утім, як і деінде в Україні. У 1990-ті й саме “класичне кіно” мутувало у примітивніші форми. Та минули роки, і воно сюди повернулося. Зовсім інше, аніж те, про яке тут йшлося, та все ж. Але як каже наш далекий земляк за родоводом та прізвищем Леонід Каневський – це вже зовсім інша історія…
