Цілих два століття місто Черкаси перебувало в складі Великого князівства Литовського, яке певною мірою було правонаступником Київської Русі (принаймні територіально та демографічно). Але, на превеликий жаль, цей період мало відображений в сучасній міській топоніміці. Маємо лише дві вулиці названі на честь литовсько-руських державців XVI ст.: черкаського старости Остафія Дашковича та «князя-козака» Дмитра (Байди) Вишневецького, який попри усталений стереотип черкаським старостою не був. Розповіли у Черкаському музеї Середньої Наддніпрянщини.
Ольгерд Гедимінович, великий князь литовський (1345–1377)
Ще у середині ХІХ ст. Леонтій Похілевич написав: «Происхождение города Черкассы покрыто мраком неизвестности, подобно прочим древним городам нашим». На превеликий жаль, за 150 років мало що змінилося, ба навпаки, обставини появи нашого міста та походження його назви обросли величезною кількістю різноманітних версій і домислів. На превеликий жаль, більшість з них не узгоджується з перебігом історичних процесів, що відбувалися в регіоні та не підтверджені археологічними матеріалами. Це саме стосується «офіційного» 700-річчя Черкас у 1986 р., фактично нав’язаного «з гори» тодішнім компартійним керівництвом.
Річниця заснування міста (від 1286 р.), яку ми відзначаємо щороку ось вже 36-й рік поспіль, насправді, базується на «черкеській» теорії, яка є звичайнісінькою містифікацією російських імперських істориків 2-ї половини XVIII ст. Василя Татіщева та Івана Болтіна. Вони «обіграли» оповідь про мешканців «Охматових слобід», котра міститься у Воскресенському, Лаврентіївському та Никонівському літописах: у 1283 р. баскак Охмат, який узяв на відкуп увесь Курський край (схід Чернігово-Сіверщини), заснував дві слободи, мешканці котрих вдалися до грабунків, через що рильський князь Олег розігнав їх.
У літописах немає ЖОДНОЇ згадки ні про черкесів, ні про Черкаси.
Саме В. Татіщев у 1769 р. дофантазував, що, нібито, розбійниками з «Охматових слобід» були черкеси, які після вигнання «на Днепр переведены, и град Черкасы построили». Цю ж ідею у 1788 р. переказав і «вдосконалив» І. Болтін. Далеко не всі історики сприйняли ці фантазії, так на початку ХІХ ст. Микола Карамзін писав: «Болтин пишет (…), что жители Ахматовых слобод были Черкасы и назывались Казаками; что они бежали к Баскаку в Канев и построили городок Черкаск, и проч. МОЖНО ЛИ ТАК СМЕЛО ВЫДУМЫВАТЬ?». Проігнорували вигадки Татіщєва-Болтіна й авторитетні історики XIX – початку XX ст. Володимир Антонович та Михайло Грушевський. Втім, татіщевська містифікація благополучно пережила радянські часи і залишається популярною й до сьогодні.
Подібність топоніму «Черкаси» та етноніму «черкеси» лише на перший погляд здається очевидною, бо з таким само успіхом можна стверджувати, що назва українського Маріуполя походить від фіно-угорського народу марі, які мешкають у Поволжі. Годі й казати, що жодних археологічних чи етнографічних підтверджень присутності північнокавказьких черкесів на Черкащині немає. Відсутність будь-яких згадок про черкесів та Черкаси у першоджерелах – руських літописах, які «коментували» російські історики, – робить цю теорію абсолютно безпідставною. Її невідповідність підтверджується й відсутністю археологічних знахідок кінця ХІІІ – початку XIV ст. в межах міста.
Коли ж насправді постали Черкаси і до чого тут великий князь Ольгерд?
Поява міст у Середньовічній Європі – це не спонтанний процес, їх заснування мало мати військово-політичні або торгівельно-економічні передумови, а ініціатива мала належати не ватагі «розбійників-черкесів», а, насамперед, державній владі. Жодних таких передумов наприкінці XIII ст., коли територія перебувала під владою Золотої Орди, просто не існувало. Та й походження назви Черкас не варто пов’язувати з далеким народом черкесів – існують інші етимологічні трактування (в т. ч. західного та північно-західного походження).
Лише звільнення Середнього Подніпров’я від татарського панування створило умови для появи нашого міста. Цього не могло статися на початку ХІV ст., попри свідчення деяких пізніх літописів і хронік (легенда про «київський похід» Гедиміна), адже Золота Орда за правління хана Узбека (1313–1341) знаходилася в апогеї могутності й була взмозі адекватно відреагувати на зазіхання на її улуси. Тож підкорення Волині, Київщини та Поділля відбулося лише за правління сина Гедиміна Ольгерда, коли татарська держава в період «Великої замятні» (1359–1380) переживала економічне та військове послаблення внаслідок династичних смут та епідемії чуми. У 1362 р. литовсько-руські війська на чолі з великим князем Ольгердом Гедиміновичем здобуло перемогу над Золотою Ордою в битві на Синіх Водах (р. Синюха на суч. Кіровоградщині).
Битва на Синіх Водах. Худ. Артур Орльонов
Зрозуміло, що закріплення синьоводської перемоги потребувало необхідної прикордонної організації. Із літописних джерел відомо, що вже наступного року відвойовані землі від Дністра до Дніпра Ольгерд передав своїм племінникам подільським князям братам Коріатовичам, а очолюване ними Подільське князівство мало стати буферною зоною між ВКЛ та Золотою Ордою. Саме із діяльністю Коріатовичів пов’язують будівництво «ланцюжка» прикордонних замків на південних рубежах ВКЛ (Кам’янець, Скала, Вінниця, Брацлав, Сокілець, Звенигород та ін.), де Черкаси були крайнім східним форпостом.
Перші документальні згадки про Черкаси відносяться до 1380–90-х рр. Про залюднення території сучасного міста та появу першого замку (на Дзеленьгорі) саме наприкінці ХІV ст. свідчать археологічні дослідження. Тож Черкаський замок постав, як південно-східний форпост литовської колонізації.
І якби не Ольгерд та його перемога в Синьоводській битві, місцина, де згодом виникло місто, ще довго б являла собою пустку, де вешталися лише кочові орди. Великий литовський князь, який фактично навернув цю територію до сфери європейської історії, безумовно, достойний того, щоб про нього, а не про міфічних черкесів пам’ятали містяни, а для цього просто необхідно, щоб він був увічнений в черкаській топоніміці. І було б символічно, аби його ім’я носила нинішня вулиця Гагаріна, яка проходить попід схилами Дзеленьгори – першого Черкаського замку. Звичайно, хотілося б вшанувати й безпосередніх засновників Черкас подільських князів Коріатовичів, але це вже нехай буде справою майбутнього…
