“Хто не бував у Англії, але хоче мати уявлення про справжній англійський парк, мусить відвідати Мошни” (Міхал Грабовський)
Спричинено попередньою мандрівкою горами, і як на мене – воно того варте. Історія нашого Мошногір’я могла б стати великою черкаською легендою, сповненою романтизму, містики й таємниць. Тоді – цілком можливо, що якийсь літературний майстер потішив би шанувальників відповідного жанру нетривіальним трилером, де у сутінках минулого розпізнаються силуети-привиди зі ще давнішого… Цікавинку розповів краєзнавець Борис Юхно.
Нещасні закордонні письменники. Допоки поринуть у ними ж вигадані сюжети та зануряться у відгалудження й паралельні лінії, нароблять лячних пасток і сплетуть павутину із моторошних подробиць, – за контрактом час вже до видавця вирушати. А на папері ж ще нічого певного. Тут би на таке час не марнувався. Сюжет давно готовий, а за осмисленням та живими враженнями – туди, у мошногірські хащі…
Причетні до нашої теми події розпочалися тут 1819 року. Тоді граф Михайло Воронцов (той самий, якого добре пам’ятають в Криму і Одесі, але зовсім забули на Черкащині) одружився зі спадкоємицею володінь Григорія Потьомкіна (того самого, що прославився у часи Катерини ІІ) Єлизаветою Браницькою. Як посаг граф отримав її мошенські володіння. Гористий край в оточенні боліт вразив вельможу первородною дикістю краєвидів, а заодно й дав чітке усвідомлення того факту, що для будь-якої класичної господарської діяльності все це добро не годиться.
Очевидно, граф-оригінал, за прихильність якого до усього англійського напротивагу масовому пошануванню французького друзі називали “Англійцем”, довгенько розмірковував, що робити з таким приданим. Зрештою, надумав закласти у своїх нових володіннях найбільший у Європі парк. Увесь він, як заповідна територія, мав протяжність аж 27 кілометрів, 12 з яких – суто парк, а проектуванням його центральної частини займалися найвідоміші тоді спеціалісти цієї справи Джорджіо Торічеллі, де ля Кво, Карл Мінто. Одних лиш алей для прогулянок верхи поважне товариство “ландшафтних дизайнерів” передбачило аж 56.
Наступне слово польському літератору Міхалу Грабовському. “Тієї миті як гість наважиться йти пішки, перед ним з’явиться маленька кабріолетка, для легкості обплетена сіткою. Маленькими англійськими кіньми правлять спритні жокеї. Любителям верхової їзди запропонують осідлати коней…”
Одним із місць такої екскурсії був так званий “Будиночок Ольги”: маленький архітектурний шедевр на честь графині Наришкіної, молодшої дочки Софії та Станіслава Потоцьких (згадуємо Умань). Вона стала дружиною генерал-майора Лева Наришкіна, двоюрідного брата Михайла Воронцова. Зведений у псевдоготичному стилі за проектом мошнівського майстра Романа Фортуни (Фортунова), будиночок слугував такою собі картинною галереєю робіт “старих голландців”. 1942-го всі вони були вивезені до Рейху, а за рік від будиночка залишився лише фундамент, і хто вже там заклав вибухівку – “наші” (партизани загону Ф.Р. Савченка) чи “німці – точно невідомо. Між іншим, найвеличнішій з місцевих архітектурних пам’яток – Преображенській церкві, освяченій на Спаса 6 серпня 1840 року – нещодавно і як у нас тут водиться щодо всього культурного (архітектурного, живописного, музичного чи літературного) – геть непомітно, виповнилося 180.
Хто не перебував під враженням алупкінського палацу Воронцова? Так ось, він хоч і не бліда, але тінь того, що знаходився на одному з паркових вигонів. Мав три поверхи, 80 гостьових кімнат, велику бібліотеку, зали колекцій живопису та старожитностей. Це не наші здогадки, а факти, занотовані очевидцями: французьким лікарем де ля Флізом та вже згаданим Міхалом Грабовським. А згодом… Ось як описує “червону заграву” дослідник історії старих парків Черкащини Федір Гонца.
“В жовтні 1919 року маєток був пограбований, пожежа та вибух у багатих винних підвалах довершили свою справу. Перуанські лами, які жили у звіринці, як і інші тварини, були з’їдені червоноармійцями. За описом 1921 року Г. Бачинського стає зрозумілим, що на той час від величного мошенського палацу уже залишалися самі стіни, а всередині все було знищено. Залишки архітектури та мощення розтягли по дворах місцеві люмпени. У 1943 році була підірвана Святославова вежа…”
Вона – ще одна, й чи не найбільша, загадка маєтку-парку. Річ у тім, що Воронцов не приховував сповідування філософії масонів, тож 60-метрова камінна свіча – найвіддаленіша від палацу споруда ансамблю – за задумом господаря ставала символом пізнання і винагородою для тих, хто гідно проторував життєвий шлях й тим самим спромігся збудувати собі величну башту, в основі якої лежить Бог-трикутник, трійця “світосяйна дельта, що лежить на сході”. Тіло вежі символізувала людину, розум якої порівнюється з маяком, що освітлює Землю. “Розкодувати” парк, від якого мало що лишилося, було складно, одначе Федору Гонці це вдалося. Утім, ця площина теми надто специфічна як для широкого читацького загалу, тож перепрошую у тих, кому вона цікава. Їм рекомендую велику статтю Федора Гонци “Символізм мошногірського парку графа Воронцова” у №№ 7 – 9 за 2006 рік черкаському журналі “Діловий партнер”. До речі, в краєзнавчому відділі обласної бібліотеки імені Тараса Шевченка (колишній “маяковці”) ви знайдете ще чимало матеріалів з теми, і не в одному з них прочитаєте, що з Святославової вежі “було видно Київ”. Дурниця, звісно.
Рухаємося далі, і на жаль – до сумного кінця.
Після смерті Михайла Воронцова упродовж 1856 – 1882 років парком опікувався його син Семен Михайлович, і цей період нічим значущим в долі творіння батька не позначився. Спадкоємець більше переймався економікою величезного господарства на десятках тисяч десятин землі Київщини. Його шлюб був бездітним, тож коли не стало й Воронцова-молодшого, хитросплетіння долі привели у Мошногори племінницю Катерину Балашеву (прізвище за тодішніми документами, хоч зараз її частіше називають Балашовою) , уроджену Шувалову. На 1884 рік, коли це трапилося, маєток вже був зразковим, багатогалузевим та вельми прибутковим господарством. Треба сказати, що чоловік Катерини Андріївни, Микола Балашев, при царському дворі обіймав дуже високу посаду обер-єгермейстера, тобто завідував усім неосяжним мисливським господарством Його Імператорської Величності, відтак мав “прямий доступ до царственного тіла”, минаючи канцелярію. А ще – безліч інших преференцій, завжди і скрізь наявних у стосунках королів з головними організаторами їхнього чоловічого відпочинку.
Балашеви жили у С.-Петербурзі, володіли фабриками й рудниками на Уралі, копальнями у Східному Сибіру, 330-ма тисячами десятин землі, скажімо так – скрізь та 43-ма тисячами з них у безпосередньо у Київській губернії, тож Мошни Катерина Андріївна відвідувала не частіше одного разу на рік.
Місцевому люду запам’яталася тим, що була “доброю поміщицею”. Зокрема, не найгірше оплачувала селянську працю: по 25 – 30 копійок на день отримували чоловіки і 15 – 20 жінки (на початку ХХ століття за такі гроші на базарі можна було купити зо три фунти сала, а то понад кіло). А ще Балашеви доволі оригінально відзначили срібне весілля, відкривши зведені власним коштом у Городищі та Мошнах дві лікарні. Однак, з 1905 року для Росії починалася нова епоха. Революційні виступи докотилися й до провінції, де повставали селяни. Після подій 1917-го Балашеви разом з дітьми емігрували до Франції і там, у містечку Вірофле, аж 1931 року остання з володарок мошенського паркового скарбу залишила цей світ…
P.S. Якщо не вважати Соснівку суцільним парком, то задовго до появи “Ювілейного” вона мала свій окремий, успадкований радянською владою ще з дореволюційних часів. Тоді він називався Воронцовським і його фактичною власницею була саме Катерина Балашева, яка 1903 року передала територію Дахнівському лісництву. Розташовувався цей парк у 23 кварталі лісництва, неподалік мосту на Соснівку і мав дві окремі території: ліворуч за рухом у бік Дахнівки: центральну з альтанками, алеями і оркестровими павільйонами та пейзажну над Дніпром. Відновлений по війні парк “Соснівка” проіснував до кінця 1960-х і поступово самоліквідувався з появою “Ювілейного”.