Дата публікації
Перегляди: 4
Ось і приніс життєвий кінь Володимира Потапенка до завершення шостого десятку його стежини. І через кілька днів Володимир Миколайович уже відмірятиме сьомий десяток. А майже половину з тих шістдесяти він віддав господарству в Ярославці Лип’янської ОТГ Звенигородського району.
Якщо повернутися в ті, тепер уже далекі, дев’яності роки, то можна стверджувати, що тодішньому, одному з найвідсталіших колгоспів ще Шполянського району пощастило. До Потапенка тут за два чи три роки змінилося кілька голів колгоспу. Восени сюди возили райкомівських та райвиконкомівських працівників допомагати збирати врожай, а навесні поля засівали технікою шполянських організацій.
Обираючи молодого керівника, селяни перемовлялися між собою, мовляв, і цей на кілька місяців затримається та й поїде… На практиці виявилося — не поїхав, а залишився, та ще й не на один десяток років. Тепер уже в Ярославці про це згадують і на повному серйозі говорять, що саме завдяки Володимиру Потапенку в їх господарстві не розвалено жодного тваринницького приміщення, як це сталося в усіх сусідніх селах Лип’янської ОТГ.
А ще додають, що до них в останні роки приїздять навіть з Києва сім’ї, щоб побачити, як працює тваринницька галузь, а на території ферми трава таким чином викошена, що не в кожному райцентрі газони так доглянуті.
Така оцінка роботи Володимира Миколайовича з одного боку приємна, як для керівника, а з іншого — свідчення падіння, розору аграрного сектору в Україні. Не всім пощастило, що таких, як Потапенко, у них не виявилося на той момент в господарстві.
На щастя для ярославців, Володимир Миколайович не став «добряком для своїх», тобто клановим чи кастовим. Адже нічого лукавити — є й такі.
Він же належить до інших, які зичать щастя й добра усім сущим на землі, а таких називають реліктовими. Ні, він зовсім не святий. Може в запалі наговорити, незалежно, чи то на роботі, чи в колі друзів, такого, що й невідомо, як на це реагувати — сердитися чи сміятися… Але вже через 10-15 хвилин знову може вести ділову розмову.
Якось на фермі від літньої доярки довелося почути: «Ми вже звикли до Володимира Миколайовича. І коли його кілька днів на фермі немає, то вже якось і скучно стає, незвично. А лаяти нас і треба, щоб не заспокоювалися».
Ці слова були сказані, коли Володимир Потапенко уже керував райдержадміністрацією тодішнього Шполянського району і в своє господарство навідувався рідко. Хіба що заїде, щоб розвіятися від чиновницьких турбот — негараздів та заспокоїтися. А того разу, зайшовши на ферму, побачив, що корова захворіла. Перевдягнувшись в шорти й футболку, він щось там біля лежачої корови чаклував, а доярки слухали його невдоволення. Після того, розпорядившись корову вигнати в стадо, він уже спокійно, усміхаючись, розмовляв з працівниками ферми.
Мабуть, ось за це й поважають його люди. За те, що не переносить лицемірства, нещирості, лукавства. І готовий вислухати найнеприємніше, але напряму сказане, як кажуть, в обличчя. Від таких дій він завжди і наживає ворогів, які прямо побоюються сказати правду в вічі.
Ота непримиримість до лукавих людей проростала в ньому, мабуть, з дитинства, адже довелося йому зазнати й сирітського хліба, а потім самостійно шукати свою стежину в житті. В студентські роки — в технікумі, інституті, одночасно з навчанням працювати на кількох роботах. А коли йому запропонували аспірантуру, тобто обрати наукову стезю, відмовився, віддавши перевагу практиці.
Вже коли керував господарством в Ярославці, ветеринар за професією, не переставав вчитися агрономічним премудростям, переймаючи досвід у тих, хто вирощував високі врожаї і запроваджував оті секрети у себе, доказуючи, що на землях Ярославки можна вирощувати високі врожаї та успішно займатися тваринництвом.
Потапенко непосидючий, йому ніколи не сидиться без діла. Він звик, щоб у нього щось робилося на полі, на фермі і приносило користь та вигоду, а сам в цей час готовий кудись їхати, з кимось розмовляти по телефону і шукати оті вигоди, що приносять результат. Не цурається й у сусідів, нехай і не таких успішних, вчитися, тобто на чужих помилках, а не допускати своїх.
Володимир Миколайович із тих людей, які готові прийти будь-якій людині на допомогу, нехай вона йому до цього й не подобалася, але робить це таким чином, щоб особа сама зрозуміла свої помилки.
А недоброзичливців, які в очі «світять», а поза очі бруд виливають, прагне й не помічати. Хоч це правило нерідко йому приносило й неприємності, але він його не змінює.
Це лише деякі штрихи до портрету ювіляра. Про Володимира Миколайовича можна розповідати багато. Комусь це подобатиметься, в когось викликатиме злість, але, мабуть, добре, що є такі люди, які мають свою думку, свою ціль в житті і йдуть до своєї мети, ведучи за собою інших.
З роси та з води, Володимире Миколайовичу! Нехай щастя, здоров’я і друзі будуть з вами сьогодні, а не в туманному завтра. З ювілеєм!
Анатолій Вікторук
Шполянські вісті
