Дата публікації
Перегляди: 2
Подружжя Олександр і Олександра Алещенки — одні з перших переселенців на Шполянщину, які переїхали жити у Матусівську громаду ще десять років тому. Прибули з Криму у 2014 році, одразу після анексії півострова. І хоч мають на попередньому місці проживання багато рідні, адже і чоловік, і жінка обоє звідти родом, дотепер спілкуються лише з двоюрідною сестрою Олександри Володимирівни.
Вона єдина, хто зрозумів і підтримав рішення Алещенків переїхати на материкову Україну. Життя змусило їх змінити власноруч зведений будинок на куповану хату у невеликому Станіславчику. Досі переселенці вже устигли прижитися в цьому тихому й гарному селі, і повертатися до Криму не планують.
— Свій новий просторий будинок у селі неподалік Сімферополя ми будували протягом двадцяти років, — згадує Олександра Алещенко. — А жили в ньому зовсім мало. Після анексії Криму на роздуми — залишатися чи виїжджати — на все приблизно тиждень. Тож швидко зібралися і покинули обжиті місця. Зараз у будинку проживають друзі. Натепер уже звикли до нового місця проживання і не переїдемо назад у Крим, навіть якщо його буде звільнено.
До виїзду з Сімферопольського району Олександр Анатолійович працював у місцевому відділенні зв’язку, а дружина займалася домашнім господарством, при цьому утримуючи велику рогату худобу, точніше три корови, а певний час — отару з двох сотень овець. Так довелося господарювати з допомогою батька, адже офіційну роботу знайти було досить важко.
Разом з донькою на Шполянщину переїхав її старенький батько Володимир Олексійович та донька Алещенків з чоловіком. Молодь згодом виїхала за кордон.
Старійшина сім’ї — єдиний, хто до кінця свого життя мріяв повернутися у Крим після його звільнення. Там залишилася історія його родини, могили дорогих людей. Репресій і поневірянь зазнала і рідня Володимира Олексійовича, етнічні болгари, яких у 1944 році, як і вірменів, італійців та греків, радянська влада примусово виселяла з Криму. Його матір від репресій врятувало заміжжя за росіянином. Та на жаль, не судилося дідусеві дочекатися втілення своєї мрії — помер на 90-ому році життя у Станіславчику.
Зараз Алещенки обоє перебувають на заслуженому відпочинку. Проте не сидять склавши руки, а не перший рік волонтерять разом з іншими добродіями своєї громади. Про свою діяльність Олександра Володимирівна не поспішає розповідати, мовляв, інші волонтери роблять набагато важливіші справи. Проте кожна посильна допомога, навіть невелика (як вважає свою діяльність моя співрозмовниця) безперечно краща, ніж байдужість і бездіяльність.
Через вік та хвороби жінці важко, як раніше, утримувати господарство, водночас вона захоплюється шиттям.
— Вручну виготовляю різноманітні фігурки, серед яких патріотичної тематики, іграшкові тварини, інколи кумедні фігурки-обереги, — пояснює О.Алещенко. — Спершу, ще до повномасштабної війни, з фетру шила брелочки з добрими побажаннями. У перші місяці після повномасштабного вторгнення передавала вироби разом з іншими необхідними речами воїнам. Дещо згодом волонтер Галина Лоцман підтримала мою ініціативу, заохотивши виготовляти ще. Деякі іграшки-обереги вдається вигідно продати на благодійних аукціонах, виручивши таким чином кошти для потреб Збройних сил України.
Цікавий той факт, що зараз організатори аукціонів самі знаходять Олександру Володимирівну, пропонуючи їй реалізувати той чи інший виріб. Деякі з виробів беруть участь в аукціоні, який проводиться в Естонії.
Незважаючи на те, що Олександр Алещенко має 31 рік трудового стажу, він, як і дружина, отримує мінімальну пенсійну виплату, оскільки через війну не має можливості документально підтвердити роки офіційного працевлаштування. Такі вони, наслідки розриву офіційних державних і родинних зв’язків, які доводиться переживати нині багатьом українцям.
Ольга Качан
Шполянські вісті
