Дата публікації
Перегляди: 5
За понад півсотні років життя Галині Вдовенко довелося кілька разів змінити місце проживання, роботу, звичний уклад життя. І не скажеш, що вона сама надто того бажала, скоріше змушували обставини. Інколи донька Альона, усміхаючись, зауважить, що про життя її мами можна написати книгу. На те Галина Павлівна сором’язливо відмахується. Мовляв, хіба я одна така?.. У багатьох, особливо у наш складний час, доля викидає такі повороти, що навмисно не придумаєш…
Сім’я Галини Вдовенко свого часу мала статус переселенців. Тож вона не з чуток знає, як то — покинути все нажите роками майно і виїхати у невідомість, починати жити, так би мовити, з чистого аркуша. Така участь спіткала їх, жителів Житомирського краю, коли у 1986 році трапилася аварія на Чорнобильській АЕС. Тоді сім’я з малолітніми дітьми переїхала жити в Антонівку на Шполянщину, куди раніше після заміжжя переїхала її сестра. На межі двотисячних років досвідченому педагогу Г.П.Вдовенко стало зрозуміло, що на зарплату вчителя не зможе утримувати двох дітей-студентів. Так зважилася на переїзд до столиці, де працювала на різних роботах, а заодно навчала своїх і чужих дітей. Зараз знову повернулася на Черкащину.
Згадуючи молоді роки, педагогічну працю на Житомирщині, Галина Вдовенко розповідає, як багато людей тривалий час не здогадувалися про небезпеку, яку враз принесло радіаційне забруднення територій довкола Чорнобильської атомної станції.
— Майже два роки після вибуху на ЧАЕС ми ще продовжували жити у Житомирській області, — розповідає. — Влада запевняла, що серйозної небезпеки здоров’ю людей немає, закликали не панікувати, а ми вірили. Хоч і спостерігали, як одними з перших з нашого краю вивозили свої сім’ї лікарі. Всі заходи, яких вжили, то це виїхали з села, яке знаходилося трохи далі тридцятикілометрової зони довкола станції, до Коростеня. Заспокоювали самі себе, що це безпечно, аж невдовзі почала хворіти молодша донька Альона. Коли повідомила про це сестру Марію, вона наполягла, аби я скоріше вивозила дітей подалі від Чорнобиля, а найкраще на Шполянщину. Знали й те, що чоловіка Марії, Івана Петровича Курінного, фельдшера з Глиняної Балки, а разом сімох лікарів зі Шполянщини відправили для ліквідації наслідків на Чорнобильську АЕС.
Так ми й зважилися переїхати. Ось тоді я по-справжньому побачила деякі наслідки радіаційної забрудненості, адже нам майже нічого не дозволяли з собою брати в дорогу. На контрольно-пропускному пункті, перед виїздом на відносно не забруднену радіацією територію разів чотири поспіль мили наш легковик. А потім змусили мене викинути босоніжки, які чомусь «фонили» чи не найбільше. Це зараз взуття можна купити у будь-якому магазині, а тоді, в радянський період, все було в дефіциті, тож шкодувала за взуттям.
Понад десятиліття Галина Павлівна трудилася в Антонівській школі вчителькою, а також завучем. Коли ж довелося переїхати на тимчасове проживання до Києва, педагогічний досвід і там став у пригоді.
— Не маючи жодного досвіду пошуку роботи у такому великому місті, спершу розгубилася і була готова виконувати будь-яку роботу, аби лише заробити на прожиття собі і дітям, — продовжує. — Довелося бути прибиральницею, нянею для маленьких дітей, а також репетитором для старших.
Найбільше Г.П.Вдовенко запам’яталося, як вона навчала української мови 15-річного підлітка, який знав іврит, арабську та англійську мови, які зовсім не перегукуються з нашою рідною. Завдання ускладнювалося тим, що приблизно за три місяці після початку навчання юнак мав здати екзамен українською мовою в столичній школі. Незважаючи на те, що сім’я була досить заможною, ніхто з київських репетиторів не забажав взятися за таке непросте завдання.
— У цій сім’ї я бавила однорічну дитину. Дізнавшись, що старшого хлопчика потрібно навчити говорити і писати українською мовою, вирішила спробувати зробити це лише тому, що дуже потребувала грошей, — зізнається колишня антонівська педагог. — Хоч сама не уявляла, як зможу те зробити. Намагаючись хоч якось порозумітися з дитиною, яка не знала жодної з слов’янських мов, спершу спілкувалися англійською. А от української він ніяк не розумів. Не приховуватиму, були моменти, коли в мене опускалися руки, адже час невпинно збігав, а результату нуль. Та якогось дня, бавлячи малу дитину, гралася з нею кубиками. І раптом подумала: «А чому б не спробувати з допомогою кубиків з літерами спробувати навчити підлітка нашої мови? Он мала ж дитина вчиться!..» І відтоді вдалося добитися перших результатів, причому юнак старався. А коли тато почув, як син українською мовою декламував «Заповіт» Т.Г.Шевченка, то не втримав скупу чоловічу сльозу. Наприкінці навчального року мій учень таки здав екзамен з української мови! І нехай навіть не на найвищий бал, проте сам факт для його рідних і для мене був великою радістю.
Так і вийшло, що антонівській вчительці вдалося зробити те, на що не зважилися столичні педагоги.
Ольга Качан
Шполянські вісті
