Дата публікації
Перегляди: 10
І хоч за вікном зима, розбудили сонячні промінчики, які пробивалися крізь штори. Розплющила очі, подумалося: «Ось і зустріла ти, Ніно, свою 85-ту зиму». Скільки прожито і пережито за ці роки, шполянка Ніна Семенівна Горова вже й не в змозі перерахувати. Але життя, яке час від часу випробовувало на міцність її характер, склалося так, як мріє кожна жінка. Прожила душа в душу з коханим чоловіком, виростили трьох дітей, дочекалися онуків і правнуків…
А в перший день нового року ювілейний день народження постукав у її двері.
Батьки Ніни Семенівни родом були з Топильної, та, рятуючись від голоду, опинилися у 30-х роках минулого століття аж у Горьковській області Російської Федерації. Там 1 січня 1937 року і народилася Ніна.
Через кілька років, перед війною, родина повернулася у рідну Топильну. Лише почали обживатися на рідній землі, ростили п’ятеро дітей, як грянула війна. Батька забрали на фронт, а діти з матір’ю вчилися виживати без тата.
За півроку похоронка чорною птахою влетіла в їхній дім, тож Ніна стала мамі опорою і підтримкою.
Вона навіть школу закінчила у 20 років, бо доводилося маму на фермі заміняти, коли захворіла, а в інші роки не мала що вдягнути, аби піти до школи. Так і вчилися, не одна Ніна, – по два роки в одному класі.
Тож коли закінчила школу, у думках дівчини було одне – допомогти родині матеріально, про подальше навчання й не мріяла. Подалася на далекий Донбас працювати у шахті.
Там трудилася під землею. Кілька років пропрацювала в тяжких умовах, аж доки не вийшла урядова постанова про виведення жінок з підземних робіт.
Робота на Донбасі не лише морально загартувала, а й подарувала молодій шполянці долю. Саме на Донеччині знайшла Ніна Семенівна своє жіноче щастя — познайомилася з житомирянином Іваном Горовим. Зустрічалися, листувалися молоді кілька років. Дочекалася коханого з армії, де служив аж 4 роки.
В 1962 році побралися і повернулися до Шполи.
Бог подарував подружжю трьох дітей — двох синів Сергія і Михайла і доньку Світлану, і відміряв Ніні Семенівні й Івану Григоровичу 57 років разом.
— Тато з мамою прожили в любові і злагоді, — розповідає донька ювілярки Світлана. — Ми не чули жодного поганого слова від батьків, вони розуміли і любили, поважали один одного. Цьому і нас вчили.
Згадують діти й онуки, як бабуся з дідусем любили українську пісню. Іван Григорович — багаторічний учасник хору ветеранів при районному будинку культури, а Ніна Семенівна теж з раннього дитинства не уявляла свого життя без пісні. Тож жодне сімейне свято не обходилося без їх чудового дуету.
Замолоду й до зрілих років господиня займалася вишиванням. Вишивала, як каже донька, не нитками, а душею. Оживали на полотні улюблені народні мотиви, природа і квіти. Мамині вишивки — прикраса у господах найрідніших.
А які короваї випікала! Багато чому навчилася, пропрацювавши майже сорок років на різних роботах. А на заслужений відпочинок вийшла, працюючи в їдальні Шполянської районної лікарні.
Вже кілька років минуло, як пішов за межу коханий чоловік, та при згадці про нього у Ніни Семенівни на очі навертаються сльози.
І хоч діти кличуть до себе, ювілярка непохитна: «Доки можу себе обходити, житиму в рідному домі». Тож поспішають до матусі й бабусі діти, четверо онуків — Оленка, Ірина, Ігор і Аня. Любить безмежно бабуся і своїх двох правнучків — Іллю і Алессандру. Дякує долі за велику і дружну родину.
А найрідніші в день ювілею берегині роду дякували за подароване життя, мудрість і любов, яку дарувала і продовжує щедро дарувати.
Катерина
Вальчиковська
Шполянські вісті
