Дата публікації
Перегляди: 2
Його вповні можна назвати одним із духовних натхненників українського Шістдесятництва. Багатьом він подарував неоціненний дар: пречисте, безсмертне животворне причастя Українством.
В українській Україні нинішня дата стала б подією державної ваги. Про неї писали б друковані та електронні медіа, телевізійні канали присвятили б цій постаті праймові програми. Національний центр Івана Гончара сяяв би оновленими після катастрофічного потопу залами. І величався б Скарбівнею, яку зібрав для України її вірний Син.
В українській Україні держава давно спромоглася б на повнометражний художній фільм про Івана Гончара. І була б там, як на долоні, вся нова й новітня історія України. Не підручникова — жива, з плоті і крові. З романтики, героїки, трагедій, осяяння, упідлення, підступності, покори, сервілізму, страхів, зради, жертовності, прямостояння, відданості і незламності. Була б сага чи епопея, гідна зали слави світового кінематографа.
Якби ж це була українська, а не «украдінська» Україна.
35 років тому ми познайомилися на Купальских вогнях у Гідропаркові. І згодом я взявся за відполірований тисячами долонь до свічадного глянцю держак його хвіртки, ступив на обійстя, зайшов у дворик, де коло робітні величалися його скульптури козацьких полководців, переступив поріг його дому і…
…І відтоді став прихожанином, вірним у цьому Храмі.
Сьогодні, у Гончарів День, згадаю добрим словом двох славних жінок. Двох редакторок: Валентину Іванівну Меншун, яка очолювала журнал «Трибуна лектора», і Аллу Максимівну Лук’янець, керманичку журналу «Початкова школа». Саме вони 1989 року дали сторінки своїх видань для публікацій про тоді все ще опального та ненависного для влади і «чорносписочного» для КГБ Івана Гончара. Валентина Іванівна наважилася (під профільною рубрикою «Добре слово про лектора» — «щоб ЗВІДТИ не доскіпалися») надрукувати мій нарис. (За який я отримав тоді телефоном як завжди категоричний відгук Марії Устимівни Каранської. Щось на кшталт: «Єдине, що можна у цьому номері читати»). А Алла Максимівна взялася видрукувати спогади Івана Макаровича.
Перший загальний зошит, густо помережаний його бісером, Гончар довірив мені на 2 доби.
— Візьми, дома почитаєш. Тут моє життя.
Я глитнув це дивовижжя за ніч. Вранці телефоную Іванові Макаровичу. Ледь не кричу:
— Це ж треба друкувати!
— Та хто його дасть? — прошелестіло у рурці досадою.
— Я спробую, — пообіцяв.
Не вдаватимуся в деталі, у пошуки, скажу про «сухий залишок». Знайшов «Початкову школу» і рішучу Аллу Лук’янець. Розповів про зшиток.
— Журнал наш міністерський, профільний. Але давайте спробуємо, — сказала Алла Максимівна. — Даватимемо подачами, з номера в номер. Але маю прохання: напишіть маленьку передмову. Представте автора нашим читачам. Ну і згадайте демократичні надбання перебудови і те, що після десятиліть ізгойства Івана Макаровича відновили в партії…» «Так треба» — кивнула змовницьки.
Я так і зробив.
І «процес пішов», як казав тодішній Генсек ЦК КПРС. У кількох числах журналу для вчителів 1989 року з’явився початок спогадів Івана Макаровича.
Ввечері після роботи я передруковував на своїй портативній машинці сторінку за сторінкою, вносив деякі правки, (отримав на те авторський дозвіл), узгоджував з Іваном Макаровичем остаточну редакцію і заносив у журнал.
Після першої публікації телефонує Гончар:
— Валеро, заїдьте до мене завтра.
Приїжджаю.
— Це вам. Од мене на згадку.
Простягає гіпсового Шевченка, з цією скульптуркою його фотографував Володя Прядко для «Трибуни лектора».
Я категорично протестую:
— Іване Макаровичу, не візьму, це музейний експонат.
— Тепер він буде у вашому домашньому музеї. Це мій вам подарунок, я наполягаю…
— Тоді, — пробую перевести на жарт, — підпишіть, щоб нащадки не звинуватили мене у цинічній крадіжці музейних цінностей.
Іван Макарович усміхається, бере кулькову ручку і надряпує на скульптурі дарчий напис.
Упиратися вже не було сенсу.
Відтоді Гончаревий Тарас там, де мій письмовий стіл. Незмінно.
А бронзовий Мамай роботи Івана Гончара з’явився у нашій домашній скарбівні значно пізніше, коли Івана Макаровича уже не було серед нас.
Але це інша історія.
Валерій Ясиновський,
м. Київ
Шполянські вісті
