Дата публікації
Перегляди: 338
«Життя прожить – не поле перейти», — ці слова часто повторює шполянка Іда Євсеївна Козленко. Її, стареньку, зігнуту ледь не до землі, часто можна побачити на вулицях нашого міста. Не сидиться вдома бабусі, любить бути між людьми, має багато знайомих, бо прожила довге і багате на події життя.
Дев’ять десятиліть живе вона на цьому світі, тож усі буремні події України знає не з книжок.
Народилася Іда Козленко в далекому 1930-му році в Товмачі в сім’ї колгоспного будівельника і домогосподарки. Дітей в родині зростало п’ятеро – чотири сестрички, Надя, Іда, Люба, Ніна, і братик Зіновій, який народився перед самою війною.
Іда Євсеївна має добру пам’ять, часто згадує голодомор, хоч і була зовсім маленькою, розповідає про роки, прожиті в окупації, голодний 1947-й рік…
У пам’яті – голодний 1933-й, а з Донбасу в гості приїздить дядько, мамин брат, шахтар. Вони, голодні діти, сидять на ледь теплій печі. Гість привіз клуночок крупи, сам зварив кашу, дав усім по три ложки (різко не можна було наїдатися). Решту каші дядько закрив заслінкою у печі до вечора. Цим і врятував сім’ю своєї сестри від голодної смерті.
Мама Іди увесь час працювала на ткацькому верстаті – ткала рядна для односельчан. Люди розраховувалися здебільшого харчами.
Іді було 11 років, коли почалася війна. Радянські війська відступали на схід і батько заїхав додому. Іда Євсеївна пам’ятає, як бігли за ним попрощатися заплакані дівчатка і мати на руках з малим Зіньком. Батька тоді бачили востаннє – він загинув під Сталінградом, вірніше, зник безвісти…
Мама виростила п’ятьох дітей сама. Годинами просиджувала біля ткацького верстата, аби прогодувати родину, а вся робота лягала на плечі старших доньок – Надійки та Іди. Догляд за меншими братом і сестрами, город, дрова, худоба – працювали, не покладаючи рук. До школи з сестрою ходили через день, бо треба було йти на роботу в колгосп за маму, аби їй записали трудодень. Сестри працювали в колгоспі біля курей, на буряках. Згодом – біля молотарки і на конях. Діти війни рано ставали дорослими.
Іда любила навчатися в школі. І досі поіменно пам’ятає і називає своїх дорогих учителів Товмацької школи.
Після закінчення семирічки працювала на фермі, ланковою в рільничій бригаді. Усе життя важко трудилася, не знала вихідних.
Робота, праця, труд, турботи,
Обидва голодомори і війна.
Не знала вихідних – неділю і суботу,
Та досі ще живе і Богу вдячна вона.
Разом з чоловіком Григорієм виростили сина Володимира. Він став військовим і проживає за межами України.
Іда Євсеївна й сьогодні вміє радіти життю, любить людей. Дбайливо зберігає в пам’яті прожиті роки. Часто перебирає грамоти й подяки за майже півстолітню трудову діяльність, сімейні фото, деякі з яких вже пожовкли від часу.
Старенька має чудове захоплення – ще зі шкільних років дуже любить співати, знає багато старовинних пісень і про події в козацькому Товмачі теж.
Наприкінці жовтня, 25-го числа, вона відзначатиме 90-річчя. З поважним ювілеєм Іду Євсеївну вітатимуть знайомі, сусіди та найдорожчі її стомленому серцю люди — син Володимир з сім’єю та племінниці. Жінка вдячна Богу за довге життя, шкодує лише, що з усієї великої родини братів і сестер залишилася вона одна.
Інна Варченко,
м. Шпола
Шполянські вісті